Старійшина футбольного тренерського корпусу Тернопільщини Євген Радкевич: ексклюзивне інтерв'ю

ДОСЬЄ:

Євген Юрійович Радкевич

Дата народження – 2 січня 1950 року

Місце народження – с. Жидичин, Ківерцівський р-н, Волинська обл.

Перший тренер – Анатолій Опельбаум

Ігрове амплуа (основне) – захисник

Виступав за команди – «Електрик» (Луцьк), «Торпедо-2» (Луцьк), «Маяк» (Бережани), «Буревісник» (Тернопіль), «Дністер» (Заліщики), «Маяк» (Поділля), «Дружба» (Товсте)

Тренував команди – «Дністер» (Заліщики), «Маяк» (Поділля), ФК «Трибухівці»

Євген Радкевич отримує відзнаку УАФ за багаторічну популяризацію футболу на Тернопільщині

2 січня старійшина футбольного тренерського корпусу Тернопільщини Євген Юрійович Радкевич відсвяткував 75-річчя. Він найдосвідченіший тренер області, котрий почав свою роботу у період, коли більшість нинішніх його колег по цеху ще не народилися. Окрім тренерської роботи, Євген Юрійович тривалий час виступав як футболіст за різні команди Тернопільщини. Наш герой ставав призером обласного чемпіонату як гравець і як тренер, приводив свої команди до перемог у першій лігі/другій групі першості області, юнацька команда під його керівництвом ставала призером всеукраїнських та обласних змагань. Про його довгу футбольну та тренерську кар’єри Євгена Радкевича читайте у великому ексклюзивному інтерв’ю.

 

«У домашніх умовах екзаменував вхідну браму на подвір’ї»

– Євген Юрійович, багатьом любителям футболу Тернопільщини Ви мало знайомі. Розкажіть трішки про себе, коли і де народилися, чи мали відношення до спорту і футболу зокрема Ваші батьки?

– Народився я 2 січня 1950 року у селі Жидичин Ківерцівського району (нині – Луцький р-н – авт.) Волинської області, яке розташоване в п’яти кілометрах від обласного центру – м. Луцьк. Батьки жодного відношення до спорту не мали. Тато не міг займатися спортом, так як з війни, на яку пішов 18-річним, повернувся інвалідом II групи. Йому осколком від гранати відірвало частину стопи. Однак він був затятим мисливцем і рибалкою та дуже полюбляв голуби. Ці його уподобання передалися і мені по спадковості. А ще батько полюбляв дивитися спортивні програми по телевізору, зокрема хокей та футбол, а також вболівав за боксерів, які неодноразово вигравали чемпіонати світу та Олімпійські ігри. Мама ж любила дивитися фігурне катання на льоду.

– За яких умов познайомилися з футболом?

– В моєму великому селі була школа, де учні навчалися з 1 по 10 клас. Вона розміщувалася у великому двоповерховому панському будинку. Це був цілий панський маєток з великим фруктовим садом, чудовою липовою алеєю і великих розмірів плац засіяний травою. На цьому плацу були розміщені спортивні майданчики – волейбольний та баскетбольний, різноманітні турніки та бруси, а також нестандартних розмірів футбольне поле. Наш фізрук був гімнастом, тому на ігрові види спорту менше звертав увагу. Десь до 5 класу школярі (та й дорослі теж) не дуже полюбляли грати футбол. Сільська молодь, а особливо ті, хто повертався зі служби в армії, вечорами збиралися біля школи та показували своє вміння на турніку і, здебільшого, грали у волейбол.

Кожного навчального року з п’ятьох навколишніх сіл, де були початкові школи, до нашої приходили нові учні, і от серед них вже було чимало любителів пограти футбол. Однак ті ігри відбувалися маленьким резиновим м’ячиком на баскетбольному майданчику з малими воротами. Міряли п’ять ступней від стояка баскетбольного щита, де ставили камінь і це були власне ворота. На кожній перерві всі хлопці вибігали грати «дир-дир» – так ми всі називали цей футбол. Склад команди міг бути різний – від 2х2 до 6х6. Оскільки було багато команд, то грали до першого забитого м’яча на виліт. Чемпіона визначали, коли всі команди переграли між собою. Якщо на перервах не встигали зіграти свої матчі, то залишалися після уроків, бо повинні були визначити чемпіона до кінця дня.

– Яким у Вашому дитинстві був футбольний м’яч?

– Десь з 6 класу я почав грати на великому футбольному полі шкіряним м’ячем, який для дітей був важкуватий. Він складався з шкіряної покришки, в якій був отвір для встановлення резинової камери, яку накачували насосом від велосипеда. Зав’язували ниткою сосок і цей сосок запихали в покришку, а отвір зашнуровували шкіряним шнуром, кінець якого теж запихали в середину покришки. Під час гри часто кінець шнура вилазив при ударах і боляче бив гравців по обличчі та голові. При грі головою ми на це не звертали уваги, гру зупинили, запхали кінець шнура під покришку і грали далі.

Гра у «дир-дир» маленьким м’ячиком мені не дуже подобалася. А от коли ми перейшли грати на велике поле, де можна було показати швидкісні якості і техніку володіння м’ячем, це мені було до вподоби. Так з кожним роком моя проста забава з м’ячем переростала у любов до великого футболу. 

Ще хочу відзначити, що тоді у нас суддів не було, але всіх футбольних правил ми дотримувалися. Тільки м’яч потрапив у руку, не залежно як, чи спеціально, чи не ні, всі зупинялися і протилежна команда пробивала штрафний чи пенальті.

– У скільки років записалися до футбольної секції та хто прищепив Вам любов до копаного м’яча?

– У 12 років я записався на футбол у групу підготовки при команді майстрів «Волинь». Першим моїм тренером був Анатолій Опельбаум, колишній півзахисник луцької команди, котрий згодом працював адміністратором у «Волині».

– Якими були досягнення на дитячо-юнацькому рівні молодого Жені Радкевича?

– В дитячі роки особливих досягнень не було. В той час мало проводилось дитячих турнірів і важко було хлопцю з села пробитися в збірну області тієї чи іншої вікової категорії. Тренери, які очолювали ці команди, надавали перевагу своїм вихованцям.

– На якій позиції на футбольному полі виступали, чи змінювалася вона по ходу ігрової кар’єри?

– У дитячому футболі починав грати на позиції крайнього нападника. Краще полюбляв грати правою ногою, бо ліва була трохи слабшою. Мені довелося багато працювати індивідуально, залишався після тренувань, щоби підтягнути ліву. Коли тренувалися в залі, перевертав гімнастичну лавку (вона була висотою 20 см) і починаючи з 1 метра бив по м’ячу прямим підйомом відходячи все далі і далі. А в домашніх умовах екзаменував вхідну браму на подвір’ї. За це інколи перепадало від мами, однак, коли вона йшла на роботу, я брався за своє і так покращив точність удару і міг віддати передачу на будь-яку відстань, не підбираючи під яку ногу потрапить м’яч.  

Також я мав хорошу стартову швидкість, виступав на змаганнях з легкої атлетики в бігу на короткі дистанції, зокрема стометрівку вибігав з 12-ти секунд. Найкращим же моїм результатом був час 11,2 сек.

Загалом за свою довгу футбольну кар‘єру, а закінчив я грати в 38 років, мені довелося пограти на всіх позиціях, окрім воротарських, бо… не дозволяв ріст (сміється – авт.). Останні ж роки діяв на місці останнього захисника при розташуванні гравців за схемою 4х3х3.

«Було престижно грати за будь-яку з команд Тернопільської області»

 – Як потрапили у великий футбол?

– У той час на першість Волинської області команди грали двома складами – юнаками і дорослими. Хлопці з нашої секції роз’їхалися по командах, я ж потрапив у команду «Електрик», яка представляла електроапаратний завод, де тренером був Борис Немець, колишній перший старший тренер луцької «Волині» (1960 рік). Він доручив мені займатися командою юнаків. До «Електрика» я запросив багато хлопців з нашої школи та нашого села. Молодіжна команда «Електрика» виступала доволі добре і зайняла 2 місце серед 16 колективів-учасниць. Наступний сезон я вже грав за дорослу команду, гравці якої зрідка збиралися, тренувань практично не було. Після офіційних матчів чемпіонату потрібно було чекати аж до весни наступного року. Так сталося, що тоді команда майстрів «Волинь» перейшла під патронат «Машзаводу», на якому виробляли «Волинянки», і отримала назву «Торпедо». У структуру клубу ввели другу команду «Торпедо-2», яка створилася з нуля. Тренером її призначили молодого енергійного футболіста Леоніда Єщенка, котрий одразу повідомив, що тренування будуть регулярні і команда буде грати на першість області. В розпорядженні «Торпедо-2» був стадіон, спортивний зал, на стадіоні – душові. А що ще треба було для регулярних тренувань! Тоді я, брати Чижевські та ще кілька хлопців перейшли в «Торпедо-2». Я пройшов зимово-весняний підготовчий період, відіграв у багатьох товариських матчах та у поєдинках на кубок міста, завжди потрапляв до основного складу.

– Як Ви опинилися на Тернопільщині, зокрема на Бережанщині?

– У той час рівень футболу в Тернопільській області був набагато вищий, ніж у Волинській. І тому було престижно грати за будь-яку з команд цієї області. Тут виступав незмінний чемпіон області і тодішнього Союзу серед сільських колективів – бучацький «Колос», тернопільський «Буревісник», який був укомплектований сильними молодими гравцями зі всієї України, та й в решти колективах виступали кваліфіковані футболісти з Львівської та Івано-Франківської областей. У цей період до мене прийшла пропозиція з Бережан від голови районного ДСТ «Колос» Івана Гунька. «Волина» – так його кликали в команді. Туди ж були запрошені хороші гравці з «Волині», які не підійшли новому тренеру луцького «Торпедо» – Ярослав Зайченко та Олександр Галущенко. Останній свого часу перейшов до «Волині» з СКЧФ (Севастополь). Так ми в трьох, у другій половині 1969 року, потрапили до Бережан. Нас поселили в гуртожиток, розподілили по їдальнях на безкоштовне харчування. Також ми написали заяви на роботу в колгоспах інструкторами по спорту. Мої друзі відігравши гру, поверталися до сімей на Волинь, а я був неодруженим, залишався та тренувався з місцевими, бігав кроси тощо.

– Чим Вам запам’ятався період виступів за бережанську команду?

– У команді вже грали кваліфіковані футболісти з Львівської області – Михайло Зайцев, Ярослав Сисак, Володимир Подтьолок, а також місцеві хлопці – Іван Герасимів, Ярослав Гунько, Іван Гунько, Тарас Гнида, Тарас Савицький, Богдан Копина. Я в команді був наймолодшим, тоді мені було 19 років. На все життя запам’яталося дружнє відношення команди до мене. Я завжди відчував підтримку, добре слово, хоча інколи і щось не виходило на футбольному полі. Грав я у нападі і не завжди реалізовував гольові моменти, дуже поспішав забити гол, а спішка, як відомо, не йде на користь. Пам’ятаю першу гру та курйозний гол у ворота теребовлянської команди (матч відбувся понад 55 років тому – авт.). На вечірньому тренуванні травму отримав наш основний нападник Славік Гунько і я вже точно знав, що буду грати. До цього думав, що тренер випустить мене десь на 20-ть хвилин або на другий тайм, а тут треба виходити на всю гру. Перед матчем дуже хвилювався, їсти не хотілося. Хлопці заспокоювали, жартували, мовляв, вийдеш на гру і «порвеш» їхній захист, заб’єш два голи і здобудемо на виїзді два очка. Хвилювання було аж до самого виходу на поле. І лише коли я отримував м’яча від півзахисників і почав своїми швидкісними діями загострювати гру, з моїх плечей немов би звалився тягар. Гра відбувалася під проливним дощем, на мокрому полі. Важко було за таких умовах грати і тому перший мій м’яч за «Маяк» видався курйозним. У воротарському майданчику, де стоїть голкіпер, найбільше витоптана трава і там завжди формується яма, яку того дня дощ заповнив водою. І після удару по воротах, голкіпер суперника відбив м’яча, він застряг у воді і я добив його у сітку. Той матч ми виграли 1:0.  Пригадую, ще один поєдинок у Заліщиках, який завершився внічию і «Маяк» заробив одне очко. Хоча тренер налаштовував нас на перемогу, однак команда була задоволена нічиєю, бо серед футболістів ходило таке неписане правило: «на виїзді – нічия, вдома – перемога і в трійці призерів будемо». Цей вислів я в Бережанах почув вперше. Хоча тоді футбол був любительським, але той час гравцям платили зарплату та преміальні і тому команди переживали за результат. Свою першу зарплатню я отримав в розмірі 70 карбованців за місяць. На той час для мене це були великі гроші. Загалом, у період мого перебування у Бережанах команда виступала стабільно, один сезон була другою, а на наступний – шостою серед 16 учасників обласного чемпіонату. Згадуючи Бережани, не можу не згадати добрим словом вболівальників цього чудового міста. Коли грав «Маяк», то складалося таке враження, що місто вимирало і все населення, від малого до старого, були на стадіоні.

 

«Мама сказала: «Синку, з футболу хліба їсти не будеш»

 – Мабуть пересікалися з відомим на той час тренером бучацького «Колоса» Петром Івановичем Савчуком. Що можете сказати про його методику тренувань?

– Про успіхи бучацького «Колоса» та його неординарного тренера Петра Івановича Савчука ходили легенди і в нас на Волині. Я вперше його зустрів у 1970 році в Бережанах, коли «Маяк» у фінальній частині чемпіонату Тернопільської області приймав «Колос». До цієї гри ми готувалися дуже серйозно, по-перше, «Колос» – чемпіон попереднього року і на той момент команда з Бучача в чемпіонаті йшла без поразок. У нашому колективі було багато досвідчених футболістів, які пограли і на вищому рівні – Іван Гунько, Ярослав Сисак, Михайло Зайцев, Іван Герасимів, Ярослав Зайченко, Тарас Гнида та перспективна молодь – Богдан Копина, Олександр Галущенко, Євген Радкевич. Гра була безкомпромісна, боротьба велася за кожен м’яч, пресинг по всьому полі і так тривало до фінального свистка. В нас пройшла одна контратака. Мені вдалося пройти з м’ячем правим краєм до кута штрафного майданчика і виконати точну передачу на Тараса Гниду, котрий ударом злету забив вирішальний гол. Програючи в один м’яч, гравці «Колоса» просто насідали на наші ворота, а Петро Савчук не добираючи слів надихав їх на перемогу. Однак ми вистояли і перемогли майбутнього чемпіона 1:0. Як пізніше виявилося, ця поразка для «Колоса» була єдиною у чемпіонаті, також у них ще була одна нічия.

Вдруге за той рік пересікся з Петром Савчуком у Тернополі в серпні місяці на стадіоні, де абітурієнти здавали екзамени з легкої атлетики для поступлення на факультет фізичного виховання педінституту. Він приїхав зі своїми футболістами, які поступали у вуз. За цілий день перебування в компанії футболістів – Р. Морочника, Ю. Науменка й інших, а також «шефа» (так кликали футболісти П. І. Савчука), у мене склалося враження, що це самовпевнена в собі людина, по теперішньому – менеджер, у футболі він випереджав час, розумів тоді, що одними районними футболістами високих результатів не досягнеш. І його методи підбору кращих гравців з різних областей давали результат. Як він тренував команду, я не бачив, але аналізуючи склад того «Колоса», дійшов висновку, що там були висококласні футболісти, які не один рік пограли в сильних командах і, я думаю, підготувати себе до ігор, проблем у них не було.

– Піти навчатися на факультет фізичної культури у Тернополі було Вашим особистим рішенням, чи батьківським?

– Це було моє рішення. А підштовхнули мене до нього, по-перше, мої земляки з Волині – Олександр Волощук та Юрій Тимофеєв, які навчалися на факультеті і грали футбол. Для мене це було головне! З Олександром мене пов’язувала давня дружба, ще зі школи ганяли разом голубів і займалися в одній секції. По-друге, коли я грав за футбольну команду з Бережан, там багато хлопців навчалися на заочному відділені педінституту, тому і я вирішив поступати на факультет фізвиховання. Батьки мої не перечили, хоча мама сказала: «Синку, з футболу хліба їсти не будеш». Але сталося так, що я все життя пов’язав зі спортивною роботою, в основному з футболом. На цій ниві були різні часи – важкі і легкі, приходилось їсти чорний хліб, але в більшості випадків був білий.   

 

«Бутси мали бути начищені до блиску, а форма складена на кант. В кого цього не було, на місце в стартовому складі не міг розраховувати»

Служба в армії (1970-1972 роки): літом – футбол, зимою – хокей з м’ячем

– Після Бережан Ви стали виступати за команду вузу – «Буревісник». Чим пам’ятні для Вас поєдинки за цей колектив?

– Після завершення футбольного сезону 1970 році я пішов служити в армію, так як завершилася моя відстрочка по службі, яку мені надали у Бережанах. З 1971 по 1972 рр. служив у спортивній роті системи «Динамо» на Московщині. Будучи ще гравцем «Маяка», в матчах проти «Буревісника» я дуже старався показати хорошу гру, щоби на мене звернув увагу такий авторитетний тренер, як Володимир Григорович Авраменко. Я мав намір вчитися і грати у футбол, а ці бажання можна було втілити в життя тільки поступивши в педінститут. В одному з матчів, проведеного на футбольному полі педінституту, який завершився внічию 2:2, мені вдалося зрівняти рахунок. Володимир Авраменко звернув увагу на нашу молодь – воротаря Богдана Копину, Олександра Галущенка та мене. В особистій розмові я розповів тренеру про відстрочку та бажання поступити в інститут і грати за команду вузу. Володимир Григорович, вислухавши мене, порадив: так як в інституті воєнної кафедри не було, йти до війська, відслужити. А тим часом при інституті організовувались підготовчі курси для вступу в інститут, абітурієнти там починали навчання з вересня місяця.

1972 р. Москва. Стадіон «Динамо». Євген Радкевич виступав за збірну округу

Весняний турнір серед спортивних рот «Динамо»

Після звільнення в запас мені не буде пропадати рік до вступу в інститут і я зможу в сезоні 1973 року вже грати за «Буревісник». Так і сталося. Прийшовши з армії в листопаді,  з вересня був зарахований слухачем підготовчого відділення і на наступний чемпіонат був заявлений за «Буревісник».

1974 рік. «Буревісник» (Тернопіль) – переможець турніру пам’яті «Героїв Дністра»

Після розформування «Будівельника» (по завершенні сезону-1974 – авт.), який виступав у другій лізі чемпіонату СРСР і його гравців тренували наставники з кращих команд області – Петро Савчук з бучацького «Колоса» та Іван Осипов із заліщицького «Дністра», які не могли показати хорошого результату, «Буревісник» заявили на першість УРСР серед КФК. До цього турніру команда готувалася дуже серйозно, провела двотижневі тренувальні збори у таборі села Скоморохи. Той сезон у нас виявився дуже напруженим. «Буревісник» паралельно виступав у чемпіонаті області і на КФК України. Приходилося грати в тиждень по два матчі і тому вагомих результатів здобути не вдалося. «Буревісник» був наймолодшою командою в цих турнірах. З роками, дивлячись на ту ситуацію, розумію, в команди не було досвіду гри з колективами вищого рівня, молодість та фізична підготовка не все вирішувала. Як на мене, нам у кожну лінію треба було мати по одному досвідченому футболісту. Хоча склад нашої команди був не таким вже і слабким. За «Буревісник» тоді грали: воротарі – Г. Паламар та Е. Яблонський, захисники – М. Шурко, Г. Завальнюк, В. Гончаренко, Є. Радкевич, Я. Скульський, П. Костик; півзахисники – А. Островський, І. Прус, В. Васечко, А. Павлов, нападники – І. Головко, М. Симончук. Віктор Борейчук прийшов до нашої команди, як граючий тренер з розформованого «Будівельника». На той час Віктору Борейчуку та мені було по 24 роки, а решта – і того молодші. 

– Чи правда, що тренер «Буревісника» Володимир Григорович Авраменко був людиною надзвичайно вимогливою?

– Тренер В. Г. Авраменко велику увагу приділяв фізичній підготовці. Хто з команди пройшов весняні тренування і не «зламався», той сезон міг грати, як говорили, «на одній нозі». Більшість тренувань проходили на стадіоні с. Петриків, що поруч з Тернополем на березі річки, де завжди волого, а як впаде дощ, то болото було по коліна. В снігу та під час дощу ми «місили» це багно, набираючись сил на цілий сезон. Володимир Авраменко вимагав від футболістів повної віддачі, як на тренуваннях, так і в матчах. У його роботі дрібниць не було, адже, окрім футболу він займався науковою працею. Кожна наша гра розпочиналася з роздягальні, команда не перевдягалася поки не зайде Григорович і не перевірить нашу амуніцію. Всі сиділи одягнуті, а перед футболістами стояли бутси, які мали бути начищені до блиску, і лежала складена на кант чистенька форма. В кого цього не було, на місце в стартовому складі не міг розраховувати.

 

«Вибач» – прозвучало, і не переодягаючись, кілька гравців «Дністра» взяли сумки і покинули стадіон»

 – Ще не закінчивши вуз, Вас направили на роботу керівником відділу спорту Заліщицького райвиконкому. За яких обставин це сталося і чи не було складно молодому чоловіку справлятися з великим обсягом робіт?

– Моя дружина була із Заліщиків. На жаль, її вже немає, вона померла. Ми разом навчалися в одному вузі, вона на біофаці, а я на фізкультурному факультеті. З 1974 року я часто приїжджав у Заліщики, був знайомий з футболістами “Дністра” та спортивним керівництвом району. А коли в 1974 році “Дністер” виборов путівку на першість України серед КФК, тодішній голова комітету фізкультури та спорту району Михайло Хош запросив мене в команду. За “Буревісник” я грав на першість області, а за “Дністер” – на першість України. У кінці сезону 1976 року в команди виникли проблеми з фінансуванням. Я особисто в те не вникав, мені давали невеликі гроші і мені, як студенту, і це було добре. Пізніше, як я дізнався, мали місце фінансові порушення з боку голови комітету і в районі шукали людина на цю посаду. Ніби назва посади звучала велично – заввідділом райвиконкому, а зарплата була всього 70 карбованців на місяць, натомість всіляких побічних доручень далеких від спорту було багато. Перебуваючи на Різдвяні свята в Заліщиках, мене покликали до районного начальства, де і зробили пропозицію очолити відділ райвиконкому з фізичної культури та спорту. Пообіцяли при цьому, що моїй сім’ї позачергово виділять квартиру, якщо буду справлятися зі своїми обов’язками. Розрахунок керівника був такий: людина з освітою (в той час потрібно було мати спеціальну освіту), буде тренером, сам грає футбол, понад двадцять інших видів спорту буде розвивати і захищати честь району на першості області.

В інституті з направленням мене на роботу в Заліщики проблем не було, адже я привіз відношення із Заліщицьокго райвиконкому в деканат і вже через кілька днів отримав направлення. В інституті я навчався на відмінно і закінчив його з червоним дипломом, тому мене перевели на індивідуальний план, я ж тільки приїжджав в інститут здавати заліки та екзамени.

Перші два місяці на новій роботі було дуже важко – політінформація, політзаняття, всілякі доручення не по спорту, а це займало багато часу. А ще на мені була організація команд та відправлення на змагання першості області, проведення змагань першості району і підготовка двох футбольних команд на чемпіонат Тернопільської області, адже тоді грали юнаки і доросла команди. Попри все, я не розчарувався, знаходив однодумців, які мені допомагали. Районні показники з фізичної культури і спорту, в тому числі футболу, були не погані, нижче п’ятого місця Заліщицький район в обласній спартакіаді не опускався.

– Як пройшов Ваш повноцінний перехід з «Буревісника» до «Дністра»?

– На роботу в Заліщики я прийшов у 1977 році. Вже я займався підготовкою “Дністра” до чемпіонату області. Дуже багато було організаційної роботи з інших видів спорту. Тому я попросив тренера В. Г. Авраменка, щоби мене відзаявили з “Буревісника”. Він пішов мені на зустріч і з 1977 року я вже виступав за “Дністер”. Водночас моя співпраця з Григоровичем продовжувалась, я часто телефонував до нього, радився, а коли по роботі був у Тернополі, завжди з ним зустрічався і ми подовгу обговорювали футбольні питання.

– Ви зодягнули футболку «Дністра», де були не лише гравцем, а й тренером. Як було працювати, адже в команді були футболісти-ветерани, які теж хотіли керувати?

– У команді «Дністер» я не був новачком, тому що цілий 1976 рік грав за неї на першість України по КФК, хоча в чемпіонаті області виступав за вузівський колектив. Великих проблем у мене не було, однак всілякі інтриги мали місце. Все розпочалося та закінчилося на першому тренуванні. Перш, ніж зібрати команду я узгодив усі питання по ній – фінансування, транспорт, які завдання переді мною ставлять. Уперше дізнався, що тільки в 1977 році команда гратиме на старому стадіоні, а вже в 1978-му – на місці стадіону розпочнеться будівництво районного будинку культури. Але саме основне, мені сказали – додаткового фінансування футболістам не буде! Дорослу команду мав комплектувати з молоді району, а також ще мав займатися юнацьким колективом, який грав паралельно. Це додавало багато роботи, по-перше, спортивної школи тоді в Заліщиках ще не було, по-друге, першості району серед молоді не проводилося, а районний відділ освіти організовував лише одноденні турніри за участю найближчих шкіл. Прийшлося самому провести першість району серед шкіл та формувати молодіжну збірну для участі в першості області. В команду я відібрав здібних хлопців, які, правда, були самоучками, але мали велике бажання вчитися футболу і грати, та ще й на обласному рівні. Ці хлопці, які добре грали за юнацьку команду (зайняла третє місце в області), згодом поповнили основну команду «Дністер». Це – Володимир Мандзюк, Борис Саханчак, Леонід Українець, Борис Ковбінька, Віктор Юрійчук, Володимир Левицький, Геннадій Сендецький, Володимир Приємський. Погравши деякий час в «Дністрі», той ж Боря Саханчак згодом грав у хороших обласних командах, а також у житомирському «Спартаку». Володя Мандзюк, кращий бомбардир тодішнього молодіжного чемпіонату області, також пограв у багатьох сильних обласних командах та виступав за тернопільську «Ниву» і чернівецьку «Буковину». Боря Ковбінька – теж грав за «Буковину».

Коля я йшов тренером «Дністра», то думав, що основа команди є, яка пройшла не один чемпіонат області і України. Але не так сталося, як гадалося. В попередньому сезоні команді платили необліковані гроші, в тому числі і мені. Я ж не знав, де вони беруться і що це незаконно. КРУ зайнялось цим питанням і виплати на наступний сезон припинились.

Повертаючись думками до першого тренування основної команди «Дністра», йдучи на нього я вже мав чіткий план і всі відповіді на питання футболістів, які вони могли задати. Команда зібралася, всі мої добрі знайомі, адже разом грали цілий сезон. Я розповів щось про плани, тренувальні турніри. Але не дослухавши мене до кінця хтось із старожилів каже: «Це ми все знаємо, яке фінансування?» А перед цим у бухгалтерії мені сказали строго-настрого командировочні видавати по відомості і через три дні її здати в бухгалтерію. Тому моя відповідь було – лише добові. «Вибач» – прозвучало, і не переодягаючись, кілька гравців взяли свої сумки і покинули стадіон. Зі старого складу залишилося п’ять футболістів – Павло Дем’янів, Іван Юрчишин, Ігор Лисак, Володимир Самик, Ярослав Коцюба. Ось це було перше моє розчарування в людях у Заліщиках. І я зрозумів, що чим дальше, тим легше не буде, але я ніколи не звик здаватися і почав комплектувати команду з молодих футболістів району. Фактично це була зміна поколінь «Дністра». Я запросив до команди з Теребовлі Володимира Садковського, з яким разом навчався в педінституті. Правда він був на спеціалізації «баскетбол», але приходив грати футбол на мале поле, стояв на малих воротах і його гра мені сподобалася – хороша реакція, високий на зріст. Тим більше я ще до Нового року знав, що йду в Заліщики, а там свого воротаря не було. Я Володимиру сказав, щоби він готувався, а в березні на турнірі «Героїв Дністра» зустрінемося в Заліщиках. «Дністер» тоді поповнили – Мар’ян Скорик, Геннадій Сендецький, Віктор Юрійчук, Валерій Левицький, Борис Саханчак та ще кілька хлопців з радгоспу-технікуму. Команди вищої ліги були розділені на південну та північну зони, по сім у кожній. Перші чотири колективи з кожної зони потрапляли до фінальної частини чемпіонату і вісімка кращих розігрувала призові місця. «Дністер» у своїй південній зоні зайняв перше місце, а у фіналу був четвертим.   

 

«Перепуски на стадіон друкувалися підпільно і ніде не обліковувалися»

 – Цікаво, як відбувалося фінансування аматорської команди «Дністер», адже виступаючи на області і КФК України, розходи були, мабуть, чималі?

– Фінансування футбольних команд завжди було найважливішим і найпроблемнішим питанням. Будучи студентом, я виступав на першість області в суботу за «Буревісник», а в неділю – на першість України за заліщицький «Дністер». На матчі за інститут команда «Буревісник» жодних коштів не отримувала, грала на патріотизмі. В Заліщиках за гру мені давали 10 карбованців. Із них половина йшла на проїзд з Тернополя і назад, а на решту 5 крб. можна було добре повечеряти. В той час я не вникав у деталі, хто і скільки отримував грошей та звідки ті гроші бралися. Мені хотілося грати футбол, тим більше на всеукраїнському рівні, адже клас тодішній команд КФК України нічим не поступався сьогоднішній другій лізі чемпіонату України.

Коли я був гравцем – це одна справа, а коли став організатором футбольних матчів та тренером, то потрібно було вникати у фінансові справи. Коли мене запрошували в Заліщики і давали роботу, яка була пов’язана з футболом, я з радістю погодився, бо знав лише поверхнево стан справ з футболом. Думав, «Дністер» грає на високому рівні, стадіон не поганий, у центрі міста, команда фінансується, вболівальники люблять футболістів, при домашніх матчах трибуни завжди заповнені і ніби тодішнє начальство району сприяло розвитку місцевого футболу. Але при моїх домовленостях, ніхто не сказав, що стадіону через рік не буде і команда вже не гратиме на КФК, бо припинилося… незаконне фінансування. Як мені пізніше стало відомо, гроші на утримання футбольної команди збиралися з установ та колгоспів за продаж їм абонементів та квитків на домашні матчі «Дністра». Для їхніх працівників ці перепуски друкувалися підпільно і ніде не обліковувалися. А одразу на початку сезону роздавалися секретарям парторганізацій, які до такого то числа мали віддати гроші представнику футбольної команди. З цих грошей неофіційно фінансувався районний футбол і весь цей процес проходив під опікою другого секретаря райкому партії, який відповідав за ідеології, культуру і спорт. Десь наприкінці футбольного сезону в районі обласним КРУ проходила планова перевірка фінансового стану установ та колгоспів. Ревізори виявили в деяких сейфах колгоспів замість грошей, пачки білетів та абонементів на футбол, а грошей у касі на цю суму не вистачало. Ось так і прикрили нелегальне фінансування футбольної команди «Дністер». Хто і які поніс за це покарання, мені не відомо, але запам’ятав одне: про гроші для футболу ніхто не хотів слухати і команди, які я вже формував, складалися з чистих любителів, які грали виключно на патріотизмі. Я шукав вихід з непростої ситуації і частково знайшов. Добився відкриття в районі ДЮСШ і на відділені футболу працювало шість тренерів. Це кращі футболісти «Дністра» – Петро Дідик, Іван Матійчик, Борис Саханчак, Василь Івегеш, Микола Богуцький, Роман Виклюк, які складали основу команди. Я їх рекомендував керівникам і вони мене підтримали, дали роботу футболістам по своєму фаху, а заодно я формував районну команду «Дністер». Крім вищезгаданих футболістів, ще половина команди працювали в системі фізичного виховання району – вчителями фізичної культури, інструкторами фізичної культури та спорту в організаціях та колгоспах району. Це – Іван Герман, Володимир Приємський, Борис Ковбінька, Василь Блауш, Петро Сеник, Геннадій Сендецький, Володимир Мандзюк, Ігор Курилик, Володимир Пальчинський – це всі футболісти, які проживали в Заліщицькому районі, працювали та грали за районну команду «Дністер».

У 1986 році в зимовий період я був на курсах підвищення кваліфікації спортивних працівників, які були організовані при Київському інституті фізичної культури та спорту. Питання фінансування було наболіле і велику увагу приділили саме йому. Після обговорення та дебатів двома відомствами – комітетом по фізичній культурі і спорту та міністерством культури була прийнята директива про створення культурно-спортивних комплексів зі своїми рахунками в банку, на який мали перераховувати певну кількість грошей організації та установи районів та міст. Ці кошти могли використовуватися на відкриття дитячих студій, спортивних секцій та фінансування спортивних змагань і культурно-оздоровчих заходів. Я таку директиву привіз з Києва і на засідання виконкому прийняли рішення створити в районі такий культурно-спортивних комплекс, на рахунок якого перераховували кошти всі установи, організації, колгоспи району. Ось і з цього рахунку в той рік і фінансувалася команда “Дністер».

 

«За період мого керівництва команда «Дністер» виступала у всіх чемпіонатах області»

 – Якими були Ваші найвагоміші досягнення за той час, коли Ви відповідали за спорт цілого району?

– Починаючи з 1977 року, коли я очолив комітет по фізичній культурі і спорту району, мені прийшлося не лише самому грати футбол і тренувати команду, а й розвивати юнацький футбол, проводити чемпіонати та кубки району з футболу. Вважаю, саме найвагоміше моє досягнення, це те, що за період мого керівництва команда «Дністер» виступала у всіх чемпіонатах області, деколи і під іншими назвами, але основа тих команд – це були гравці «Дністра». Також досягненням було те, що в чемпіонаті району брало участь до 20 команд, із них у різні роки грали в першості області до 6 команд.    

Переможці зональних змагань серед сільських колективів – команда Заліщицького району (1982 рік)

Не менш вагомий успіх, що за моєї ініціативи в 1982 році вдалося відкрити Дитячо-юнацьку спортивну школу з  п’яти видів спорту. У період з 1980-86 рр. було збудовано два стандартних футбольних поля з дренажем, гарним трав’яним покриттям, а також стадіон у с. Добрівляни, у будівництвах яких я брав активну участь.

– А щодо спортивних успіхів?

– Перше, що мені запам’ятався, це дебют як тренера, коли в 1977 році, будучи ще студентом, очолив «Дністер». Тоді у команди відбулася зміна поколінь. Команда виступала в чемпіонаті Тернопільської області по першій групі південної зони, де було сім команд. «Дністер» зайняв перше місце з однією поразкою за сезон. А у фіналі двох груп фінішував четвертим серед 16 команд.

Заліщицькі юнаки (1983 р.)

У 1984 році в Полтаві відбулася фінальна частина республіканських змагань на призи «Шкіряний м’яч» за участю восьми команд – переможців зональних турнірів. Тернопільську область представляли юнаки моєї групи «Дністер» і показали такі результати: «Космос» (Київ) – 4:2, «Олімпієць» (Рубіжне, Луганська область) – 4:1, «Кристал» (Олександрія, Кіровоградська область) – 0:2. Після ігор у підгрупі три команди набрали по 4 очка і лише по гірших показниках у змаганнях з елементів техніки футболу та фізичної підготовки «Дністер» став другим у групі. За третє підсумкове місце молоді заліщани зустрілися з полтавським «Новатором» і в напруженій боротьбі перемогли з рахунком 3:1, зайнявши третє місце в Україні. Кращим бомбардиром турніру став заліщанин Юрій Козак, на рахунку якого було 7 забитих м’ячів.

ДЮСШ (Заліщики) – третій призер всеукраїнського клубу «Шкіряний м’яч» (1984 р. Полтава)

Того ж 1984 року у м. Ланівці відбувся фінал першості облради ДСТ «Колос». Набравши 5 очок «Дністер» став чемпіоном області серед сільських колективів, зігравши  з суперниками наступним чином: «Дністер» – «Птахівник» (В. Гаї) – 1:1, «Цукровик» (Козова) – 1:0, «Цукровик» (Ланівці) – 4:3.

Також варто згадати дві перемоги на турнірах найсильніших команд Тернопільської області (осінь 1985 та 1986 рр.) за право участі в чемпіонаті України серед команд колективів фізкультури.

 

«Вболівальники вибігли на поле на розбірки з голкіпером, але нам від цього легше не стало»

“Дністер” (Заліщики) – фіналіст кубка пам’яті «Героїв Дністра” (1985 р.)

– У 1985 році під Вашим керівництвом заліщани реально претендували на здобуття золотих медалей. Але наприкінці сезону команду спіткала невдача і вона навіть не зуміла стати бронзовим призером. У чому причина?

– До футбольного сезону 1985 року «Дністер» готувався дуже серйозно, тому що переді мною та командою було поставлено завдання здобути право грати на наступний рік у першості України по КФК. Як я вже розповідав, у Заліщиках з 1978 року не було стадіону. Лише в 1984 році розпочали будівництво нового стадіону в передмісті Заліщиків в селі Добровляни. І цей стадіон мав відкриватися весною 1986 року з початком футбольного сезону, де «Дністер» мав представляти Тернопільщину у першості України серед КФК. У чемпіонаті області по першій групі, за три тури за завершення чемпіонату, «Дністер» йшов на першому місці, на одне очко випереджаючи чортківський «Цукровик», з яким у нас була очна зустріч на нашому полі. Тоді «Дністер» грав у Заліщиках на тренувальному полі радгоспу-технікуму. Для того, щоби зайняти перше місце в зоні і здобути пряму путівку на чемпіонат України серед КФК, нам потрібно було не програти «Цукровику». До гри з ними команда підійшла в хорошій фізичній формі і налаштовувалась лише на перемогу. Але? Повернуся в розповіді назад на турів п’ять. У той день у Заліщиках «Дністер» грав перенесений матчі з тернопільським «Комбайнобудівником», який у турнірній таблиці йшов на третьому місці. Перед початком гри на стадіоні з’явилася делегація з Чорткова, в присутності голови райвиконкому, директора цукрового заводу, тренера команди Олександра Архипенка, а супроводжував їх голова Заліщицького райвиконкому М.Т. Левицький. До розмови запросили мене. Левицький М.Т. познайомив мене з гостями і ввів у курс справи, чому вони приїхали. Розмовляв зі мною директор Чортківського цукрового заводу п. Гепке. Його бесіда зводилася до того, щоби “Дністер” не зайняв першого місце в зоні, а віддав його «Цукровику», який на наступний сезон, маючи великі фінансові можливості, хотів би грати на першість України серед команд колективів фізкультури. Всі ці пропозиції представників чортківського «Цукровика» я категорично відхилив, сказавши, що доля місць у турнірній таблиці вирішиться в очній зустрічі на футбольному полі в чесній грі. Така відповідь чортківській делегації не сподобалася і вони, мотивували команду «Комбайнобудівник», щоби вона забрала в «Дністра» очки. Гра видалася дуже жорсткою, безкомпромісною, тернополяни захищалися як могли і матч завершився без забитих голів – 0:0. Ось це очко, взяте у цій грі, і розділяло «Дністер» від «Цукровика» перед їхньою очною зустріччю.

Повертаюсь до головного матчу «Дністра» з «Цукровиком». По-перше, обласною федерацією футболу гра була перенесена на кінець сезону за проханням «Цукровика». По-друге, згідно положення про змагання, переможець зони здобував право представляти область на першості України серед КФК, але перед тим поєдинком положення було змінено, знову на прохання «Цукровика». Путівку на першість України мали виборювати не дві, а шість команд, розділених на дві зони. Про останню зміну в положенні я дізнався тільки в день гри і не дуже вона мені була до вподоби. Адже, що зіграти один матч з переможцем іншої групи, а що грати в кінці важкого сезону ще три гри з кращими командами області, це різні речі. Але, як виявилося пізніше, ці зміни в положенні, які робило керівництво федерації під «Цукровик», допомогли… «Дністру».

– Повернімося до самої гри з «Цукровиком»…

– Вона спричинила величезний ажіотаж та інтерес серед вболівальників не тільки Заліщицького району, а й всієї області. На невеликій площі навколо футбольного поля радгоспу-технікуму яблуку ніде було впасти. Багато було вболівальників, які стояли тісними рядами навколо поля і несамовито вболівали за «Дністер». У разі перемоги, або нічиєї наша команда здобувала перше місце в зоні і мала б грати з переможцем іншої зони за «золоті» медалі чемпіонату. Перша половина гри пройшла в обопільних атаках, то однієї, то другої команд. В одній з них «Дністру» вдалося відзначитися забитим м’ячем (автор голу – Іван Матійчик). З перевагою в один м’яч завершився перший тайм. Нашу команду такий рахунок влаштовував і другий тайм гравці «Дністра» більше контролювали м’яча, не даючи супернику проводити стрімкі контратаки. Така, десь більше позиційна гра, продовжувалася майже до середини другого тайму. Аж поки наш воротар Володимир Садковський «не привіз» собі гол. Лівий захисник «Дністра» віддав м’яча воротарю у штрафний майданчик, щоби той виніс його далеко в поле. Натомість воротар виводить м’яча зі штрафного і, немовби, хоче обвести нападника. Той відбирає м’яча і забиває гол. Рахунок стає 1:1. Він нас влаштовував, натомість не влаштовував «Цукровик». Їхні гравці все частіше закидають м’яча у наш штрафний майданчик. З цими навісами легко справлявся голкіпер. Але чергова подача з правого краю і Садковський з вигуком «я», йде на м’яча. Однак не спіймав його, а кивком долоні закидає його у власні ворота. Я грав у тій грі центрального захисника і не розумів, що відбувається. Перша помилка нашого воротаря, такого з ним ніколи не було. Ще нікому не прийшло в голову, що це було зроблено, ймовірно, спеціально. Після цього  автоголу у всіх був шок, вболівальники принишкли, у футболістів відняло мову. До завершенням матчу залишалося 2-3 хвилини. Гравці «Цукровика» подають кутовий, м’яч летить над штрафною. Воротар вистрибує, ніхто з нападників суперника йому не заважає і, ніби перекидаючи м’яча через поперечину, закидає того у власні ворота. Рахунок стає 3:1 на користь «Цукровика». Вболівальники вибігли на поле на розбірки з Садковським, але нам від цього легше не стало.

Не на такий фінал чемпіонату я розраховував. Але наш воротар-легіонер, очевидно, за певну винагороду, допоміг чортківцям виграти програшний матч. Команда втратила перше місце в зоні і вже на гру за третє підсумкову позицію зі збаразькою «Дружбою», котра зайняла в іншій зоні друге місце, футболістів було важко налаштувати. Тим більше, що на матч у Збараж «Дністер» поїхав без основного воротаря і ще декількох травмованих гравців. На виїзді ми програли 0:4. Повторну гру команда грала вже краще, багато атакувала, створюючи гольові моменти, але забити все не вдавалося. Надійно діяв у воротах збаразький голкіпер Роман Колодійчук, котрий у матчі пропустив лише один гол, якого виявилося замало для загальної перемоги за підсумками двох поєдинків. «Дністер» той матч виграв 1:0, але «бронза» дісталася «Дружбі».

– Того ж 1985 року у Вас був привід і радіти, адже «Дністер» у турнірі за вихід на чемпіонат УРСР серед КФК зумів обіграти всіх.

– «Дністер» у 1985 році залишився без чемпіонства та медалей, але був ще один шанс довести всім суперникам і в пергу чергу самим собі, що заліщицька команда може грати і перемагати найсильніші колективи Тернопільщини. На турнір шести команда їхали з хорошим настроєм, травмованих не було, всі сподівалися на успіх. Мені вдалося налаштувати гравців на важкі матчі цього турніру і команда показала хорошу гру, а основне – бійцівські якості. Учасники були розділені на дві підгрупи. У першій підгрупі в Чорткові грали – «Цукровик» (Чортків), «Нива» (Бережани), «Дружба» (Збараж). Команди другої підгрупи – «Автомобіліст» (Копичинці), «Ватра» (Тернопіль), «Дністер» (Заліщики) свої матчі проводили у Копичинцях. «Дністер» обіграв господарів – 3:2 та тернополян 1:0, а у фіналі за перше місце переміг бережанську «Ниву» – 1:0 (гол забив Матійчик). І таки здобув право участі в чемпіонаті УРСР серед команда колективів фізкультури на наступний 1986 рік.

 

«Мені добавилося будівництво стадіону, де приходилося днювати і ночувати»

“Дружба” (Товсте) – 1983 рік

– Чомусь, під своєю звичною назвою, «Дністер» не завжди виступав у чемпіонаті області. З чим це було пов’язано?

– До 1977 року районна команда «Дністер» свої домашні матчі проводила на міському стадіоні. У 1978 році розпочалося будівництво районного будинку культури, стадіон розвалили і команді ніде було грати домашні матчі чемпіонату області. Тому мені приходилося шукати сільські стадіоні, з керівництвом колгоспів домовлятися за кошти на відрядження для футболістів. Основу цих команд, окрім «Маяка» з Поділля, складали гравці «Дністра». Ці колективи мали різні назви: «Колос» (Дзвиняч), «Харчовик» (Заліщики, консервний завод) – грав в Добрівлянах, «Дружба» (Товсте), «Дністер» (Новосілка), «Дружба» (Заліщики) – грала в Товстому і йменувалися за назвою місцевого «Дружба».

Вісім років вболівальники не бачили своєї команди і тільки в 1984 році, коли розпочалося будівництво стадіону в приміській зоні Заліщиків – у с. Добрівляни, та визначилися з датою відкриття нового стадіону на 9 травня 1986 року, «Дністер» матчі обласного чемпіонату почав грати на тренувальному полі радгоспу-технікуму.

Відкриття стадіону в  Добрівлянах (9 травня 1986 р.)

– Неодноразово чув, що Ви особисто доклалися до будівництва стадіону у Добровлянах, який мав стати головною домашньою спортивною ареною «Дністра». Чим було особливим це будівництво та скільки часу воно тривало?

– Працюючи з 1977 року головою комітету по фізичній культурі і спорту райвиконкому я повинен був відвідувати політінформації, різні наради. І, будучи закріпленим за колгоспом, де було три села, мав їздити туди і контролювати проведення політичних заходів. А потім на засіданні райвиконкому мав ще й звітувати про стан справ у закріпленому за мною колгоспі. Окрім того, за основними функціональними обов’язками відповідав за спортивну роботу району, участь збірних команд району з більше, як 20 видів спорту в літній та зимовій спартакіаді Тернопільської області серед районів та м. Тернопіль. До цих всіх робіт у 1984 році мені добавилося будівництво стадіону, де приходилося днювати і ночувати. Перші особи району керували, а мені прийшлося організувати роботу і контролювати її виконання та кожного ранку звітувати про пророблену роботу і отримувати наряди на день. І так два з половиною роки до завершення будівництва стадіону.

 

Відкриття стадіону в  Добрівлянах (9 травня 1986 р.)

– Перший матч 1986 року в рамках чемпіонату КФК «Дністер» таки зіграв на новій арені. Загалом той сезон успішним не назвеш, заліщани опинилися серед аутсайдерів. Чому так сталося?

– Будівництво стадіону завершилося і 9 травня 1986 року відбулося його урочисте відкриття. Під час нього пройшов матч «Дністра» на першість КФК проти івано-франківського «Електрона». Ту зустріч заліщани виграли 3:0. У той рік «Дністер» виступав двома складами. На Україну (КФК) матчі проходили при повному стадіоні, а ігри першості області команда грала в селі Новосілка. Виступи двох команд були не дуже вдалими, призових місць ніхто не зайняв, але ці матчі дали поштовх до розвитку футболу у селі Новосілка. Там з часом сформувалася хороша команда, яка стала чемпіоном області 1991 року.

 

1986 рік. Кубок «Героїв Дністра». «Дністер» (Заліщики) – 1 місце, «Комбайнобудівник» (Тернопіль) – 2 місце.

– Футбольний сезон 1986 року завершувався осіннім турніром «чотирьох» команд за право виступати у чемпіонаті України і «Дністер» знову був кращим.  

– Змагання пройшли в Заліщиках за участю чотирьох колективів: «Дністер» (Заліщики), «Колос» (Зборів), «Цукровик» (Чортків) та «Поділля» (В. Березовиця). Я вирішив цим турніром завершити футбольну кар’єру, як гравця, так і тренера, тому дуже серйозно віднісся до підготовки команди і самого себе до не простих ігор, щоби вибороти перше місце. Перш за все взяв відпустку за свій рахунок, щоби ніхто мене не тривожив по робочих питаннях. Мені потрібно було сконцентруватися на підготовці команди до важливого у моєму спортивному житті турніру. Гравців команди з допомогою керівництва району вдалося звільнити на тиждень з робіт. Поселив їх у будинку відпочинку у Заліщиках, забравши футболістів від дружин та дітей на тренувальні збори. Дворазові тренування, хороше харчування, вчасний сон та ранкова зарядка дали свої результати.

«Дністер» на турнірі спершу обіграв «Поділля» – 9:0, а потім «Колос» – 1:0. В останньому турі, який став своєрідним фіналом, зійшлися «Дністер» та «Цукровик». Це була дуже принципова гра для мене, як тренера та гравця «Дністра». Я дуже хотів її виграти, адже у мене була сильна образа за той, не чесно виграний «Цукровиком» матч 1985 року, який позбавив заліщан медалей чемпіонату області. По-правді кажучи, я дуже хотів зустрітися і поквитатися з «Цукровиком» роком раніше на їхньому поле, де відбувся схожий турнір за право участі в першості України. Але тоді чортківська команда виявилася слабшою і навіть не потрапила до фіналу, а «Дністру» довелося обігравати бережанську «Ниву».

Така нагода з’явилася у фіналі «чотирьох» у 1986 р. та ще й у Заліщиках при переповнених трибунах. У командах виступало багато майстрів вищого класу, які пограли на майстрівському рівні. Так, за «Цукровик» виступали: воротар – В. Мудрей, польові гравці – І. Гакман, Д. Гордей; за «Дністер» – С. Шмундяк, О. Чорноус, П. Дідик, О. Вербіцький, О. Арійчук, О. Петров. Гра була дуже напруженою і безкомпромісною, на грані фола, ніхто не хотів програвати. У тій зустрічі для мене був важливим результат і ми його досягнули. В цьому матчі бомбардирськими якостями відзначився центральний нападник «Дністра» Олександр Петров, забивши два м’ячі. Перший – зі штрафного метрів з 40-ка ударом у «дев’ятку», а другий – з пенальті. При рахунку 1:1 арбітр призначив пенальті у ворота заліщан. До м’яча підійшов Іван Гакман, удар і наш голкіпер Василь Геблюк парирував одинадцятиметровий, накривши тілом м’яча. Потім Петров забив пенальті і в підсумку матч завершився з рахунком 2:1 на користь «Дністра». Принципову гру заліщани виграли, хоча до і під час гри керівництво «Цукровика» намагалося вплинути на результат перемовинами з нашими гравцями. Я вже навчений грою нечесно виграною «Цукровиком» у першості області, вимушений був замінити центрального захисника, який «привіз» пенальті.

Команда «Дністер», вигравши турнір «чотирьох», здобула право в 1987 році представляти Тернопільську область у першості України серед КФК. «Дністер» тоді виступав у такому складі: В. Геблюк, О. Чорноус, О. Арійчук, П. Дідик, О. Вербіцький, І. Матійчик, П. Сеник, С. Шмундяк, В. Івегеш, Г. Сендецький, В. Приємський, Р. Виклюк, І. Герман, О. Суліменко, граючий тренер Є. Ю. Радкевич.

Після цієї перемоги я завершив виступи за «Дністер», як футболіст і тренер, адже мені на той час вже виповнилося вже 36 років.  

 

«За два роки перебування у «Маяку», вивів команду до еліти тернопільського футболу та у фінал кубка»

 – Однак поза футболом довго Ви не залишилися…

– Відпочивати від футболу мені прийшлося і справді не довго. Зима пройшла швидко. В березні 1987 року я організовую весняний турнір «Героїв Дністра». Приймаючи заявки від команд, бажаючих взяти участь у змаганнях, вперше в історії турніру, який проводився з 1972 року, заявку на участь подала команда «Маяк» з Поділля (Заліщицький р-н). Із заявкою до мене прийшов колишній, а нині покійний головний бухгалтер місцевого колгоспу М. М. Березовський, великий любитель футболу, котрий опікувався футбольною командою. В бесіді озвучив плани команди, повідомив, що хотів би заявити «Маяк» на першість та кубок області, хоча колектив не був чемпіоном району, а зайняв друге місце, приступаючи при цьому стабільно у кожному чемпіонаті. І, на мою думку, здалося би «Маяку» спробувати свої сили в обласній першості. Для цього їм потрібно було підсилення 2-3 футболістами та допомога в заявці. М. Березовський запропонував мені посаду граючого тренера. Не довго думаючи, а погодився на його пропозицію.

Чесно кажучи я давно симпатизував цій команді, яка була зібрана з кращих футболістів навколишніх сіл. Більшість хлопців з команди я знав, а саме Василя Мельника, хорошого футболіста, чудову людину, великого організатора та любителя футболу. Він упродовж багатьох років був незмінним капітаном, котрий навколо себе згуртував хлопців у дружній та надійний колектив «Маяк» (Поділля). Я мав грати в обороні, заднього центрального захисника, адже тоді команда діяла за системою 4х3х3, з двома центральними оборонцями – ліберо і стопером. Захисну лінію підсилили, а от центрального півзахисника конче потрібно було шукати, щоби був досвідчений, з хорошою технікою, добре бачив поле і мав хороший перший пас. Порадившись з капітаном, я запросив Івана Юрчишина, центрального півзахисника, котрий багато років виступав за «Дністер» і був одним з кращих в команді і відповідав всім моїм вимогам. У нападі «Маяка» грав молодий та перспективний Василь Ландяк, центрфорвард таранного типу з сильним ударом, котрий незалежно від відстані до воріт забивав багато голів. 

Команду заявили в другу зони другої групи першості області, де виступало 15 колективів. У 1987 році в першому своєму сезоні «Маяк» зайняв сьоме місце, що, як для новачка обласної першості був доволі непоганим результатом.

«Маяк” (Поділля) – третій призер кубка «Героїв Дністра» (1988 рік)

Підготовку до сезону 1988 року «Маяк» розпочав участю у весняному турнірі «Героїв Дністра» у Заліщиках двома перемогами, обігравши «Колос» з Монастириська (1:0) та тернопільську «Ватру» (3:0) і програвши «Дністру» (0:5), зайняв третє призове місце. На сезон-1988 формат розіграшу першості області змінився, 24 команди-учасниці були розділені на три зони по 8 у кожній. У кінці чемпіонату переможці зон розігрували дві путівки за вихід до першої групи. Керівництво команди поставило завдання виграти путівку до першої групи та боротися за кубок області серед команд другої групи.

Кубкові матчі команда розпочала успішно, вигравши в «Іскри» з Колиндян (3:1), бучацького «Колоса» (3:1, основний час – 1:1). У ворота бучачач м’яч забив Василь Лопушняк, а в додатковому часі двічі відзначився Василь Ландяк. У півфіналі «Маяк» переміг тернопільський «Текстильник» і знову 3:1 (голи на рахунку – В. Мельника, В. Ландяка, з пен., В. Аксенина). Фінал відбувся на центральному стадіоні у Тернополі. У суперниках була доволі сильна команда «Буревісник» з обласного центру, якій «Маяк» поступився – 1:3. У першому таймі суперник відкрив рахунок, а на 31-й хвилині його зрівняв В. Аксенин. У другому таймі наша команда пропустили ще два м’ячі. Гравці «Маяка» фізично не витримали заданого темпу гри студентами і захист почав помилятися, у підсумку фінал був програним.

У чемпіонаті області «Маяк» виступав краще, виграв перше місце у своїй групі і готувався до фінального турніру переможців трьох зон за вихід до першої групи обласного чемпіонату. На попередньому етапі гравці з Поділля відзначили 51 раз, 32 м’ячі було на рахунку нашого нападника Василя Ландяка.

Фінальні змагання відбулися у Тернополі на стадіоні місцевого педінституту. В них взяли участь три колективи: «Буревісник» (Тернопіль), «Маяк» (Поділля) і «Кремінь» (Кременець). «Маяк» обіграв кременчан 2:1 (голи забили – С. Паламар, В. Сасанчин) та програв студентській команді 0:3. «Буревісник» теж був сильнішим за «Колос» (4:1). Отож «Буревісник» і «Маяк» вийшли до першої групи чемпіонату Тернопільської області.

«Маяка» виступав у такому складі: воротар – Я. Мельник; захисники – В. Мельник (капітан), Є. Радкевич, М. Лопушняк, Б. Золотий, Р. Яремко, С. Паламар; півзахисники – І. Юрчишин, В. Лопушняк, І. Світлик; нападники – В. Аксенин, В. Сасанчин, В. Ландяк. Граючий тренер – Євген Юрійович Радкевич, голова правління колгоспу «Маяк» – М. І. Василькевич, головний бухгалтер – М. М. Березовський.

Два роки мого перебування у команді «Маяк» дали свої результати – колектив пробився до еліти тернопільського футболу та грав у фіналі кубка області. Як фіналіст, «Маяк» брав участь у кубку України серед сільських колективів «Золотий колос». На жаль, двічі ми програли «Колосу» з Жидачева (Львівська обл.).

Ось на такій мажорній ноті я остаточно вирішив завершити виступи на футбольному полі як гравець та тренер. Мені виповнилося тоді 38 років… 

 

«Куратори проводили зі мною бесіди, кожного року давали чисті бланки анкет для вступу в партію»

 – Чи не складно було Вам працювати, коли – з однієї сторони тиснув спортивний результат, з іншої – партійне керівництво, мабуть, дорікало, чому їхній підлеглий не член партії?

– Де би людина не працювала, в її роботі завжди виникали труднощі і їх треба було долати. Я свою роботу організатора, а згодом і тренера любив та намагався працювати на совість. У той час в районі всім керувала «партія» і слово першого секретаря райкому не обговорювалося, а виконувалося. І хто з керівників цього не робив, той позбувався партійного квитка та керівної посади, не залежно, де він працював. Я був безпартійним і працюючи заввідділом райвиконкому з фізичної культури і спорту до дев’яностих років у партію не вступав. Хоча мої куратори проводили зі мною бесіди, кожного року давали чисті бланки анкет-рекомендацій. Я їх брав, обіцяв, що до місяця все зроблю, але складав їх у далеку шухляду і так з року в рік. А перед секретарем парторганізації відшутковувався, мовляв спорт і політика – це різні речі. Воно так, але деколи було і не так. До прикладу, закінчується нарада працівників виконкому, оголошують: «А зараз відбудуться партійні збори, не членів партії прошу покинути зал». Встаю я і ще один старший чоловік, який працював в архітектурі, і виходимо, не будучи на партійних зібраннях. По-великому рахунку я не міг напряму виносити різні проблемні моменти по моїй діяльності. Аж після зборів йшов до другого секретаря райкому або до заступника голови райвиконкому, які курували мій відділ і тоді, в особистому порядку, міг щось вирішити. Незважаючи на те, що я був безпартійним, до мене вимоги були ще вищі, ніж до членів партії. І я це розумів, намагався виконувати всі доручення, і партійні, і не партійні. А основне для мене – були хороші показники з фізичної культури та спорту району в обласних Спартакіадах. Футбол не входив до цього переліку і офіційно не фінансувався з районних бюджетів. Тому мені районне начальство не ставило завдань щороку ставати чемпіоном області, тим більше, у районному центрі з 1978 по 1985 рр. не було футбольного стадіону. Але по моїй ініціативі футбольна команда «Дністер» піднімала прапор учасника змагань, стабільно брала участь в першості області, в першості УРСР по колективах фізкультури і, які би місяця не займала, «Дністер» догравав усі чемпіонати.

По щорічних підсумках розвитку фізичної культури та спорту і результатах виступів, більше двадцяти команд з різних видів спорту Заліщицький район нижче п’ятого місця в області не опускався. Саме показниках виступів збірної району в обласних змаганнях моє керівництво оцінювало мою роботу, а не по якомусь окремо взятому виду спорту. І якщо я, як заввідділу райвиконкому, щось робив не так і на обласних зібраннях згадували Заліщицький район з негативної сторони, то доки начальство приїхало б з Тернополя, то мене вже у відділі не було.  

Я не скажу, що в моїй роботі було все так ідеально, однак намагався виконувати всі завдання, які були покладені на мою посаду та посаду добровільного тренера районної команди «Дністер». І до мене, безпартійного фахівця, ніколи не було серйозних зауважень від керівництва району та облспоркомітету.

Ветерани заліщицького футболу

«Неув’язок з пресою було декілька, якщо щось по справі – робив висновки, якщо – ні, не брав до уваги»

 – Районна та обласна преса кілька разів направляла у Ваш бік гострі стріли?

– За період моєї роботи, завдяки футболу, мене неодноразово згадувала районна та обласна преса, коли висвітлювали результати змагань, футбольних матчів, турнірів. Чесно кажучи, представники преси – районної чи обласної, зустрічалися зі мною зрідка і не могли знати моєї думки про ті чи інші змагання. А сама наболіла тема для них – це був футбол. Тому що у футболі і політиці розбираються всі. Неспортивні журналісти намагалися мене повчати, не знаючи самої суті справи. Ось, до прикладу, у 1986 році з метою залучення до футболу молоді та кращої підготовки гравців «Дністра» до наступного сезону я організував зимовий міні-футбольний турнір серед команд організацій та установ міста, який був присвячений пам’яті Валерія Луб’янського, котрий загинув в Афганістані. В турнірі взяло участь 26 команд. Районна команда «Дністер» у ньому була б поза конкуренцією і тому було прийнято рішення, щоби футболісти «Дністра» грали за колективи, де вони працювали. Рівень команд вирівнявся й ігри на засніженому міні-полі в центрі міста проходили дуже цікавою. Фактично в кожній команді були лідери з «Дністра», які найбільше ігрового часу проводили на майданчику, ведучи свої команди вперед. Уперше в історії Заліщиків виставили команди – райвиконкому, райвідділу міліції, райлікарні, торгівлі, профтехосвіти, райгазу, цегельного заводу (виступало п’ять братів Герчаків) та інших установ. Турнір проходив два місяці, футболісти грали за будь-якої погоди – снігу, дощу тощо і на матчі збиралося багато вболівальників, кожен підтримував свою команду, бо вона дійсно була складена з робітників чи службовців його організації чи установи. Але не всім це було до вподоби і в обласну газету написали тривожний сигнал, що на турнірі, до речі, якому в 2025 році виповниться вже 39 років і він є найстаршим з-поміж інших подібних в Україні, не бере участі районна команда «Дністер». І був журналістами зроблений висновок, що, напевно, на наступний сезон вона не буде брати участі в обласній першості. Заголовок статті був таким: «Тренер без команди». Не знаючи планів підготовки команди на новий сезон, журналіст робив свої висновки, які не виправдались. В кінці березня «Дністер» взяв участь в турнірі «Героїв Дністра» на власному полі, зайнявши перше місце, у фіналі обігравши з рахунком 4:2 тернопільський «Комбайнобудівник». І брав участь у першості України серед КФК. Таких неув’язок з пресою було декілька, я читав ці замітки, якщо щось по справі – робив висновки, якщо – ні, не брав до уваги.  

 

«Майже 10 років функції тренера, начальника, адміністратора, робочого стадіону та прачки виконував на добровільних засадах»

 – Початок і середина 1990-х – став «золотим» періодом для «Дністра». Однак Вас вже при команді не було. У чому причина того, що Ви відійшли від футболу?

– Як я згадував вище, місце зайняте в обласних спартакіадах було основним критерієм у моїй роботі. А результати футбольних змагань не включалися в обласну літню спартакіаду і тому районне начальство не дуже серйозно займалося футболом, команда могла бути, а могла й не бути в районі. І тільки з моєї ініціативи всі ці роки команда виступала в чемпіонаті області. Якщо би її не було, то з моєї посади мене би ніхто не зняв і грошей я би менше не отримував. Тому що гроші, які виділяли на відділ фізкультури і спорту – це кошти на відрядження та добові спортсменам, які розподілялися згідно календаря змагань облспорткомітету на всі види спорту, окрім футболу. Відповідно мої посади – футбольного тренера, начальника команди, адміністратора (пошук транспорту на виїзні ігри), робочого стадіону (розмітка поля, розвішування сітки на ворота тощо), прачки (прання спортивної форми) – були безоплатні і майже 10 років ці функції виконував на добровільних засадах. Бо, коли б тренера чи іншого посадовця в команду взяти зі сторони, їхню роботу потрібно було оплачувати. Грошей на це не виділяли, а без оплати ніхто не хотів працювати. Відверту скажу, втомився за ці всі роки і в 1990 році прийняв рішення розрахуватися із займаної посади за власним бажанням. 

«Дністер» (Заліщики) – 1990 р.

Родина Євгена Радкевича

– Чим тоді займалися і чи продовжували слідкувати за футболом?

– З початку 1990-х років я не мав прямого відношення до заліщицького футболу, займався бізнесом. Натомість продовжував вболівати за «Дністер». А також знав про всі футбольні справи в області зі слів мого однодумця, великого любителя футболу, миколаївських голубів та риболовлі, колишнього президента кількох клубів з Копичинців – від «Динамо» (на початку 1990-х років) до ФК «Копичинці» (2015-2019 р., чемпіон першої обласної ліги Тернопільщини 2018 року) Івана Михайловича Хорощака. Ми регулярно спілкувалися на футбольні теми, я допомагав організовувати товариські зустрічі та участь копичинецької команди у весняних турнірах «Героїв Дністра», які проходили в Заліщиках. І так я почав вболівати за клуби І.М. Хорощака, а він за наш «Дністер». А коли в Копичинцях не стало команди, Іван Хорощак зі своїми друзями часто приїздить на матчі «Дністра» у Заліщики.

Євген Радкевич у компанії з Іваном Хорощаком – президентом футбольних клубів Копичинців, починаючи від “Динамо” до закінчуючи ФК «Копичинці»

«Після 32-річної перерви, погодився стати тренером моєї улюбленої команди»

Нелегкі тренерські будні

– У якийсь момент Ви вирішили повернутися до футболу…

– Як говорять, ніколи не зарікайся. Любов до футболу через 32 роки привела мене до тренерської діяльності. Я очолив «Дністер» і знову виклик долі – довелося рятувати команду від зняття з чемпіонату. А далі – був виграш із заліщанами золотих медалей першої обласної ліги. Загалом в моєму доробку за останніх шість років – «золото» вигране з «Дністром» та «срібло» і «бронза» – з ФК «Трибухівці».

Євген Радкевич увесь в грі

– Хто зробив Вам пропозицію знову очолити «Дністер»?

– Я деколи відвідував засідання районної федерації футболу, головою якої був Василь Федорович Лопушняк, сам футболіст, з яким у 1980-ті роки грав на першість області за «Маяк» з Поділля. Питання піднімалися в першу чергу про районний футбол. На одному з зібрань в обговореннях я почув, що «Дністер», який виступав у вищій лізі області і тренером якого був Петро Гуйван (2018 рік – авт.), знімається з чемпіонату після першого кола, вже навіть розпустили футболістів. Причина доволі знайома – відсутність фінансування на друге коло, адже грошей залишилося всього на два матчі другої частини сезону. Я висловив свою думку, мовляв, «безвихідного положення не буває».

Василь Федорович Лопушняк у 2018 році зробив пропозицію Євгену Радкевичу, щоби той знову очолив “Дністер”

В. Ф. Лопушняк підтримав мене і запропонував очолити «Дністер» та пообіцяв свою підтримку. І я, після 32-річної перерви, погодився стати тренером моєї улюбленої команди, з якою в моєму житті було так багато пов’язано років. За тиждень до початку другого кола була сформована команда з кращих гравців районних команд і чемпіонат у вищій лізі «Дністер» тоді дограв, зайнявши, щоправда, десяте місце. Це означало, що в 2019 році заліщани мали опуститися в першу обласну лігу.   

 

‘”Дністер” (Заліщики) – чемпіон першої обласної ліги (2019 р.)

Нагородження заліщицького «Дністра» у міській раді (2019 р.)

– За підсумками сезону-2019 «Дністер» повернувся до вищої ліги і там реально претендував на нагороди, але знову залишився без медалей. У чому причина таких перепадів у грі команди?

– Після чемпіонського сезону 2019 року в першій обласній лізі «Дністер» здобув право виступати у вищій лізі тернопільського футболу. І, як завжди, перше питання – це фінансування команди. На засіданні районної федерації футболу обговорили та затвердили бюджет «Дністра» на 2020 рік. Голова районної федерації футболу Василь Федорович Лопушняк цей проєкт бюджету вніс в порядок денний для голосування на сесію районної ради. Депутати зійшли на тому, що кошти виділять частинами, спочатку на перше коло, а потім, якщо буде перевиконання місцевого бюджету, то і на друге коло. Тим часом «Дністер» готувався до старту у вищій лізі, зіграв багато товариських ігор, брав участь в різних турнірах. Я в своїй тренерській роботі надаю перевагу в тренувальному процесі ігровій практиці, де краще пізнаються футболісти, легше засвоюють елементи техніки та тактичні схеми проти супротиву спаринг-партнера. Це не на тренуванні, хочу біжу швидше, а можу і в півсили. В контрольних поєдинках суперник заставить твою команду рухатися, бо тут діє результат, забиті та пропущені голи. Спаринг-партнер – це барометр готовності команди на даний моменті. Під час таких матчів я бачу, що для команди бракує в загальному і окремо кожному футболісту, над чим треба напрацювати до наступної гри.

Євген Радкевич – кращий тренер першої ліги 2019 року. Нагороду вручають Олег Протасов і Тарас Юрик 

Урочисте нагородження “Дністра” у ТРЦ “Подоляни” (грудень, 2019 р.)

Я погодився на такі умови і повірив у те, що і друге коло буде профінансоване. «Дністер» впевнено провів перше коло, навіть з майбутнім чемпіоном «Агроном», у них на полі зіграв внічию – 1:1. Один період очолював турнірну таблицю.

У 2020 році після 5 турів «Дністер» обіймав першу сходинку турнірної таблиці у вищій лізі чемпіонату Тернопільської області

Фінансування на друге коло я так і не дочекався, а чутка, що фінансування не буде, одразу дала негативні наслідки. Футболісти не думали, як грати футбол, а більшість переживали за гроші. За моєю спиною ними велися перемовини з іншими командами про переходи і дехто з гравців почав мене цим шантажувати. Тодішній штаб «Дністра», начальник команди Сергій Копистинський, адміністратор Валерій Самсон на чолі з головою федерації футболу району В.Ф. Лопушняком вирішили догравати сезон за особисті кошти, хто скільки міг внести до загальної суми. Також просили бізнесменів та вболівальників про допомогу. Більшість людей відгукнулися на наше прохання і допомогли фінансово завершити чемпіонат. Команда друге коло банально провалила. При невпевненості в завтрашньому дні було важко чимось мотивувати гравців. Розпочалися пропуски ігор через жовті картки, а ще підвів команду Д. Імангулов, отримавши шестимісячну дискваліфікацію. В більшості матчів в заявці було 12-13 чоловік, відповідно підсилити гру було ніким. Головна гра того сезону в нас була у Зеленому, де ми в очному поєдинку боролися з «Медоборами» фактично за третє місце. Вдома ми їх обіграли (3:0), а на виїзді з таким ж рахунком програли. Налаштовувалися на важку гру, однак так сталося, що суперник був сильнішим. Після цієї поразки була втрачена надія на призове місце. Від того матчу в команди почався спад. Однак, вважаю, що підсумкове 5 місце, як для новачка вищої ліги, було не поганим результатом, хоча, відверто скажу, розраховували бути в призовій трійці.

Євген Радкевич (справа) з хорошим настроєм йде у роздягальню привітати підопічних після вдалого поєдинку з “Агроном” (2020 р.)

«У Трибухівцях побачив президента ФК, котрий знає всі тонкощі організації команди, її життя поза футболом»

 – Доволі несподівано Ви опинилися у ФК «Трибухівці», з яким співпрацюєте вже чотири сезони. Чому поїхали на Бучаччину, не вже величезний тренерський досвід не став у пригоді командам Заліщицького краю?

– Моє знайомство з командою з Трибухівців та її амбітним тренером Ігорем Васильовичем Дворецьким відбулося ще в 2019 році. Готуючись до сезону, я шукав спаринг-партнерів для контрольних матчів. Це була рання весна і не кожен тренер погоджувався грати матчі на своєму полі, коли тільки починала зеленіти трава. На мою пропозицію Ігор Васильович погодився, при цьому сказавши, що «поле вже гірше не стане, яке воно є зараз». Дійсно, газон не був зразковим, трава росла купинами і не було дренажу. Але вже в той час планувалася реконструкція футбольного поля в Трибухівцях і тому його не дуже берегли.

З того часу в мене з І. В. Дворецьким зав’язалася дружба. Багато наші команди грали товариських ігор за ці два роки (2019-2020 рр.), коли «Дністер» виступав у першій, а потім і у вищій лігах. Ми часто розмовляли по телефону, обговорювали кожен прийдешній тур нашими командами. Його команда і він як тренер-старожил обласної першої ліги міг надати будь-яку інформацію по будь-якій команді, конкретних гравцях, суддівству.

Завершивши футбольний сезон 2020 року на 5 місці «Дністер» розпочав підготовку до нового чемпіонату ще в березні місяці. Керівництвом громади було обіцяно фінансування на 2021 рік, кошторис фінансування було подано на розгляд сесії міської ради, яка мала відбутися наприкінці березня. Тим часом «Дністер» тренувався, проводив контрольні матчі і останню гру перед турніром «Героїв Дністра», було заплановано у Трибухівцях. За декілька днів до цієї гри відбулася сесія і на ній вирішили фінанси на команду виділити частинами. Я вже мав таку ситуацію в 2020 році, що на друге коло з однодумцями просили грошей у всіх, у кого могли, щоби дограти чемпіонат і не зняти команду.

Вже знаючи, що «Дністер» не буде виступати в першості області, нічого не кажучи гравцям, за свій рахунок команда виїхала в Трибухівці на товариську гру, яка була запланована раніше. Гра пройшла за важких погодних умов, падав сніг, але матч відбувся і завершився в рахунком 1:1. Я свою обіцянку виконав, не зірвавши планів тренера Трибухівців. В особистій розмові Ігор Васильович поділився планами на сезон-2021, що цей рік відбуватиметься реконструкцію футбольного поля, а матчі ФК «Трибухівці» проводитиме на полі радгоспу-технікуму. В Трибухівцях планувалося будівництво цілого спортивного комплексу з роздягальнями, трибунами та плавальним басейном. І, хотілося, щоби на наступний сезон футбольна команда з Трибухівців грала вже у вищій лізі. Мене зацікавив такий виклик, коли перед тобою стоїть ціль і треба шукати методи для її втілення в життя. На моїй довгій тренерській ниві таких викликів було чимало і в більшості я з ними справлявся. Вислухавши свого колегу, я зізнався, що «Дністер» і жодна команда із Заліщицького району в обласних чемпіонатах учасниками не будуть. Повідомив, що розпускаю команду і буду займатися спортивними голубами, брати участь в змаганнях на першість України і… вболівати за Трибухівці.

Тандем тренер ФК “Трибухівці” – Євген Радкевич (зліва) та Ігор Дворецький (справа)

Після нашої розмови з Ігорем Васильовичем пройшло декілька днів і він зателефонував та попросив приїхати до Трибухівців на зустріч з президентом клубу та головою громади Олегом Івановичем Ковдриним. Під час бесіди з ним я побачив дійсно президента футбольного клубу, котрий знає всі тонкощі організації футбольної команди, її життя поза футболом. Для тренерів він озвучив плани на новий футбольний сезон і ціль – виграти путівку до вищої ліги тернопільського футболу. А собі поставив план за рік – зробити реконструкцію футбольного поля, встановити трибуни для глядачів та почати будівництво спортивного комплексу. Слухаючи розмову Олега Івановича та Ігоря Васильовича, я побачив у них однодумців, які горіли бажанням робити добро для людей своєї громади – будувати спортивний комплекс, тренувальні майданчики для дітвори, організовувати групи здоров’я серед дорослих, відкривати дитячі групи підготовки футболістів.

Після цієї зустрічі я дав згоду працювати тренером разом з Ігорем Дворецьким на сезон 2021 року в першій лізі першості області. Із заліщицького «Дністра» до Трибухівців зі мною прийшли чотири футболісти – Михайло Рябий, Богдан Скибінський, Андрій Іщик та Микола Пастухов. Планували заявити також Дмитра Імангулова, але у зв’язку з його дискваліфікацією в «Дністрі» на пів року, його так і не вдалося заявити за ФК «Трибухівці».

У доробку Євгена Радкевича за останніх шість років – «золото» вигране з «Дністром» та «срібло» і «бронза» – з ФК «Трибухівці»

– Сезон для тренерів та Вашої нової команди видався не простим – три поразки на старті чемпіонату…

– Таким був календар, що у стартових трьох турах довелося зустрітися з головними претендентами на чемпіонство. Але ніхто рук не опускав, усі сподівалися, що ситуація налагодиться і нам вдасться надолужати втрачене. Головні чинники успішної гри в другій половині сезону – віра і дружній колектив і, найголовніше, – стабільне фінансування. Також не можу не згадати вболівальників та їхню підтримку, починаючи з голови громади та депутатів і закінчуючи рядовими симпатиками команди. Вперше за всі роки виступів ФК «Трибухівці» на обласному рівні команду підтримували чисельно не тільки на домашніх матчах, а й на виїзних. У тому ж Вишнівці, напевно, було більше наших вболівальників, аніж господарів. 10-12 чоловік були стабільно присутні на всіх виїзних матчах. Це було надзвичайно приємно, футболісти відчували підтримку і намагалися не розчаровувати своїх шанувальників, показуючи якісний та комбінаційний футбол. Команда довго, п’ять років поспіль виступаючи в першій лізі, йшла до третього місця і здобуття путівки до вищої ліги. Мені було вдвічі приємно з того, що наш тренерський штаб поставлені завдання виконав і на наступний рік ФК «Трибухівці» вже грав у вищій лізі тернопільського футболу на реконструйованому красені-стадіоні.   

ФК «Трибухівці» – бронзовий призер першої обласної ліги (2021 р.)

– Ваша теперішня команда з Трибухівців за чотири сезони пограла у всіх трьох лігах обласного чемпіонату. Який з них був найвдалішим і, чи можна очікувати на повернення команди до еліти тернопільського футболу, де вона виступала в сезоні-2022?

– Якщо аналізувати всі чотири чемпіонати, то виділю сезон 2021 року. У ньому ФК «Трибухівці» виступав у першій обласній лізі, де тоді грали доволі сильні суперники, зокрема – «Колос» (Бучач), ФК «Вишнівець», ФК «Мельниця» (Мельниця-Подільська), «Нива» (Підгайці), «Вікнини» (Вікно). Кожна з них ставила завдання потрапити до трійки кращих, щоби на наступний рік грати у вищій лізі. Перед тренерами та командою з Трибухівців теж стояло завдання вибороти путівку до вищої ліги і тому, десь психологічно, це тиснуло на команду і футболісти не могли повністю розкритися та щотуру демонструвати стабільну гру. Вже наприкінці другого кола гра команди стабілізувалася і хлопці почали показувати свою гру, з виходами в атаку через крайніх захисників, а при зриві атаки – включатися в пресинг на чужій половині поля. І такі дії приносили успіх! Ось тому, саме за результатом, я виділю чемпіонат 2021 року. А по грі – це, безперечно, сезон проведений командою у вищій лізі. Наш колектив був добре підготовлений фізично, задумки тренерів футболісти виконували в швидкому темпі, переходячи із захисту в атаку і повертатися в оборону при зриві атаки. Незважаючи на суперників, наша команда завжди грала в атакувальний футбол. Так, проти багаторічного чемпіона вищої ліги «Агрона» на його полі, програючи 1:2, в другому таймі так запресингували суперника, що досвідчені захисники почали помилятися і пропустили гол. ФК «Трибухівці» зрівняв рахунок і тільки не маючи досвіду таких ігор, де потрібно грати до свистка, а не розслаблятися, більш досвідчений суперник вирвав перемогу на останній доданій хвилині.

Голова Асоціації футболу Тернопільщини Тарас Юрик вручає бронзову медаль Євгену Радкевичу

Голова Асоціації футболу Тернопільщини Тарас Юрик, Євген Радкевич та перший заступник голови –- виконавчий директор АФТ Василь Заторський

Євген Радкевич приймає вітання від Василя Заторського

Євген Радкевич, Владислав Сорочук (воротар ФК “Трибухівці”) та Ігор Дворецький (головний тренер)

Євген Радкевич, Віталій Скавуляк (капітан ФК “Трибухівці”) та Ігор Дворецький 

Починаючи кожен новий чемпіонат, в якій би лізі команда з Трибухівців не була, ми, тренери, завжди хочемо, щоби колектив був у призах, а значить повернувся до вищої ліги тернопільського футболу.

ФК “Трибухівці” отримав заслужені відзнаки за третє місце у першій обласній лізі (2021 р.)

Користуючись нагодою, зауважу, що останні два роки, тільки завдячуючи військовим ЗСУ, обласна Асоціація футболу може проводити повноцінні чемпіонати у двох (2024 р.), а раніше навіть у трьох (2023 р.) лігах, у яких наша команда брала учать.

ФК «Трибухівці» – учасник Зимової першості області (2023 р.)

 

«Я колись міг тільки мріяти, щоби тренер лише займався тренувальним процесом»

 – Хоча Ви і не при команді, але, думаю, слідкуєте за долею сучасного заліщицького «Дністра».

– Звичайно, я слідкую за теперішнім «Дністром», приходжу на стадіон, вболіваю за команду. А чи зможе команда реалізувати ті плани, які перед нею поставив президент Юрій Куц, буде залежати від тренерського штабу «Дністра». Ви ж самі бачите, що президент клубу зробив всі умови для досягнення найвищих цілей. Я колись міг тільки мріяти, щоби тренер лише займався тренувальним процесом, а не думав, як команда має дограти четвертий сезон в одній формі.

– Президент ФК «Дністер» Юрій Куц – людина доволі амбітна. Як вважаєте, його ціль – повернути заліщицьку команду на професійний рівень, можна реалізувати і що у першу чергу для цього потрібно зробити?

– Появу в Заліщиках футбольного мецената та президента ФК «Дністер» Юрія Куца, котрий чітко накреслив плани роботи і почав діяти, я сприйняв позитивно і підтримав у його починаннях. До цього я три роки працював тренером «Дністра» і знав, як було важко кожного сезону випрошувати кошти, щоби дограти чемпіонат. Я зрадій з того, що п. Куц відновив не тільки дорослу команду «Дністер», але й відкрив футбольну академію, де на даний час працює три дитячих тренери. На другій рік роботи у чемпіонаті області було заявлено дві команди: «Дністер» – вища ліга та «Дністер-2» – друга ліга, щоби можна було передивитися на місцевих вихованців футболу. Такий підхід до розвитку футболу на Заліщанщині показує, що створена піраміда від дитячого футболу до майстрівського рівня команд. Куц вкладає великі кошти в розвиток дитячого та дорослого футболу, які йому ніколи не повернуться та ще й з процентом, як в бізнесі, разом з тим повернуться здоров’ям та вихованістю учнів академії та молоді дорослих команд.

Президенту ФК «Дністер» Юрію Куцу потрібна підтримка в першу чергу від владних структур, спільноти міста та футбольних фанатів. Ціль яку поставив президент – повернути заліщицьку команду на професійний рівень, з таким серйозним підходом до справи – можлива. У першу чергу треба доукомплектувати команду футболістами високого рівня до 22 чоловік, щоби на кожну позицію було не менше двох виконавців для створення здорової конкуренції. В другу чергу, необхідно повноцінно провести весняний тренувальний період, де треба закласти фізичний фундамент на цілий футбольний сезон. Як зазвичай говорять тренери, весняні тренувальні збори – це 90 відсотків успіху команди в довгому футбольному сезоні.

– Чи не пропонував пан Куц Вам попрацювати у структурі «Дністра»?

– Хоча я з ним багато спілкуюся, однак конкретних пропозицій не було.

 

«В яких би турнірах не грав, проти кременецьких команд завжди вдавалося відзначатися забитими м’ячами»

 – Який забитий гол у Вашій ігровій кар’єрі найпам’ятніший, а який найважливіший?

– В останні роки за «Дністер» я грав у захисті, натомість полюбляв підключатися до атак і за штрафного майданчика пробивати по воротах. Інколи забивав голи. Але найпомітніші мої м’ячі були забиті командам міста Кременця. В яких би турнірах не грав проти цих команд, мені завжди вдавалося відзначатися забитими м’ячами. Вже в заліщицькій команді хлопці жартували: «Радикан – це твоя команда!» До прикладу, в 1986 році на першість області по першій групі «Дністер» грав проти «Кременя» (Кременець) і в двох матчах я забив по голу супернику. А найважливіший м’яч забив у 1988 році за «Маяк» (Поділля) команді «Світанок» (Коропець) на їхньому стадіоні. Та гра проходила під проливним дощем і футбольне поле перетворилось на суцільне болото. Матч підходив до завершення, а на табло були нулі. Ми отримали право на пробиття штрафного удару з лівого краю. Пішла подача у воротарський майданчик, голкіпер відбив м’яча кулаком за межі карного майданчика і прямо на мене. Я злету ловлю м’яча на підйом і щосили вганяю його в сітку. У підсумку 1:0 – така потрібна нам перемога.

1987 року я був граючим тренером «Маяка» (Поділля, Заліщицький район). У перший рік моєї роботи з командою, вона, не будучи чемпіоном району, заявилася на першість області по другій групі і зайняла сьоме місце серед п’ятнадцяти команд. У 1988 році, граючи в другій групі (третя зона), «Маяку» вдалося зайняти перше місце. Ось чому цей мій гол був найважливішим і ці здобуті тоді два очка фактично були «золотими». 

– Назвіть символічну збірну «Дністра» за версією Євгена Радкевича за останні півстоліття, у продовж якого Ви безпосереднього грали проти заліщан, виступали за них та тренували їх?

– Воротар – Іван Мельник

Ліберо (задній центральний захисник) – Петро Дідик

Стопер (передній центральний захисник) – Микола Пастухов

Правий захисник – Володимир Приємський

Лівий захисник – Павло Дем’янів

Центральний півзахисник – Михайло Рябий

Правий півзахисник – Геннадій Сендецький

Лівий півзахисник – Дмитро Імангулов

Правий нападник – Іван Матійчик

Лівий нападник – Владислав Токарчук

Центральний нападник – Володимир Мандзюк

 

«Кошти були лише на перше коло, а на друге – обіцяли і так я їх не дочекався»

 – У чому головна причина того, що у Заліщиках не було стабільної команди. Існувала поміж функціонерів та вболівальників така думка, що «Дністер» грає до кінця чемпіонату тоді, коли претендує на медалі, в інших випадках – знімається. 

– Працюючи в Заліщицькому районі з 1977 по 1990 рік головою комітету по фізичній культурі і спорту відділу райвиконкому, не пригадую такого, щоби «Дністер» знімався з чемпіонату, незважаючи на те місце, яке він займав. Після зіркових 1990-х років, у 1994-му, граючи у третій лізі українського футболу, «Дністер» знявся з другого кола чемпіонату в зв’язку з нестачею коштів і з того часу пішла така нестабільність в існуванні команди. У період з 2018 по 2020 рр., коли я був тренером команди, ця нехватка коштів повторювалася з року в рік. На початку сезону керівництво району виділяло якусь невелику суму коштів і команда розпочинала сезон, а решта фінансування – це обіцянка, яка в більшості не виконувалась. Зокрема, в 2019 році «Дністер» заявився в першу лігу обласного чемпіонату. Район виділив кошти на перше коло і обіцяли його керівники додати фінансування на друге коло. Повного фінансування я так і не дочекався, хоча команда йшла на першому місці. На нейтральному полі у селі Васильківці Гусятинському району відбувся «золотий» матч з ФК «Вишнівець». Тільки при допомозі вболівальників та їхнього очільника Андрія Гурина, який організував фанатів та зібрав гроші, вдалося оплатити за заправку автобуса і роботу суддів. «Дністер» виграв той поєдинок 4:0 та завоював перше місце в першій лізі і здобув путівку до вищої ліги тернопільського футболу.

“Дністер” (Заліщики) – чемпіон першої обласної ліги (2019 р.)

2020 року «Дністер» стартував уже у вищій лізі. Кошти були лише на перше коло, а на друге – обіцяли і так я їх не дочекався. Хоча команда йшла в лідерах і закінчила чемпіонат на п’ятому місці. Працюючи три сезони з «Дністром» (2018-2020 рр.), я і мої помічники – начальник команди Сергій Копистинський, адміністратор Валерій Самсон жодної копійки за роботу з командою не отримали, а, навпаки, свої кошти вкладали кожного року, щоби дограти всі матчі впродовж цих чемпіонатів.

– Чи можна займаючись футболом на Тернопільщині заробити достатньо коштів на безбідне життя у майбутньому?

– В 1970-80 роках займаючись тренерською роботою великих коштів заробити було не можливо. Тому що фінансування було з місцевого бюджету, а це були так звані командировочні (відрядження), які видавалися всім однакові згідно відомості. За ці кошти треба було відчитатися впродовж трьох днів, щоби отримати черговий транш на наступну гру. Так, у деяких районах та великих заводах і підприємствах Тернополя, таких як «Ватра», комбайновий, ХБК («Текстильник»), Хоростківський спиртзавод, Чортківський цукровий завод були тренери футбольних команд, але в більшості вони рахувалися інструкторами по фізичній культурі і спорту та інструкторами ЛФК (лікувальна фізична культура). Футболістів ж пристоювали в колгоспах інструкторами по спорту. Дехто працював, але в основному вони з’являлися в цих колективах у день отримання грошей. В ті часи фінансування футболу залежало від однієї особи в районі – першого секретаря райкому. Добре, якщо він був любитель футболу. Коли він давав добро, тоді можна було комплектувати хорошу команду, не тільки зі своїх футболістів, але і запрошувати сильних «легіонерів». Тому ці команди і показували хороші результати. Ця людина брала на себе велику відповідальність за незаконне фінансування. І в разі якоїсь «кляузи» КРУ вже шукали крайніх і секретар міг позбутися партквитка або роботи. Ми пам’ятаємо приклади такої ситуації в командах бучацького «Колоса» (1973 р.) та заліщицького «Дністра» (1976 р.).

Владислав Сорочук, Віктор Слободян та Євген Радкевич з срібними нагородами ФК “Трибухівці” (2023 р.)

Мені випала нагода займатися своєю улюбленою справою і в роки незалежної України. У 2018-20 рр. команда «Дністер» фінансувалася з місцевого бюджету, де з року в рік не вистачало грошей, щоби дограти чемпіонат, не зважаючи на те, чи команда йшла в лідерах, чи була аутсайдером. І тільки великими зусиллями небайдужих людей вдалося займати високі місця та догравати чемпіонати.

Євген Радкевич, Олег Ковдрин (президент ФК “Трибухівці”) та Ігор Дворецький (головний тренер)

На даний момент, працюючи в ФК «Трибухівці» вже четвертий рік, проблем з фінансуванням команди не було. В кінці футбольного сезону президент клубу, голова громади Олег Іванович Ковдрин та тренери – І. В. Дворецький і я погоджуємо бюджет команди на наступний сезон і спокійно працюємо, знаючи що все, що заплановано буде виконано. ФК «Трибухівці» вже вісім років бере участь в першості області і за ці роки команда жодної гри не пропустила і всі чемпіонати догравала до кінця.

ФК “Трибухівці” (2024 р.)

Працюючи з ФК бюджетних установ, на мою думку, великих грошей не заробиш. Щодо фінансування приватних команд, з якими я не працював, то які там кошти заробляють, мені не відомо.

Голуб «Аарден»

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Доводилося чути, що коли в 2018 році Ви повернулися в «Дністер», то, щоби команда існувала, довело продали частину голубів, якими професійно займалися?

– Голуби – це моя любов з дитинства. Живучи на Волині я займався миколаївськими високольотними голубами. А переїхавши на постійне проживання у Тернопільську область почав займатися і спортивними голубами, які брали участь у першостях області, України на швидкість прильоту до своєї домівки. В 2016 році, будучи в складі делегації від України на європейській виставці спортивних голубів у Брюсселі (Бельгія), придбав, не за дешеві гроші, расових голубів «Аарден» на змагання з дальніх дистанцій від 500 до 1500 км. Їхня молодь показувала хороші результати і було багато бажаючих їх придбати. А грошей для фінансування команди на друге коло тоді не виділили, тому прийшлося продати цих голубів.  

Європейська виставка спортивних голубів (Брюссель, Бельгія. Реєстрація країн учасниць 

– На Ваш погляд, які футболісти і тренери з Тернопільщині були найсильнішими і найкваліфікованішими, з якими Вам довелося пліч-о-пліч грати і працювати?

– Це, найперше – Ігор Петрович Яворський, Володимир Григорович Авраменко, Анатолій Петрович Назаренко, Петро Іванович Савчук, Петро Миколайович Дідик, Віталій Павлович Полянський.

– Хто серед футболістів був Вашим кумиром?

– Едсон Арантіс ду Насіменту, або просто Пеле – єдиний футболіст у світі, який тричі ставав чемпіоном світу як гравець (1958, 1962 і 1970 рр.).

Футбол, голуби та рибалка – це любов та захоплення Євгена Радкевича на все життя

– Чи не шкодуєте, що свого часу пов’язали долю з футболом?

– Зовсім не шкодую, лише шкодую за тим, що молоді роки так швидко пролетіли.

Нагороди отримані Євгеном Радкевичем у футболі та голубиному спорті

Виставка спортивних голубів у Заліщиках (2015 р.)

Чемпіон та призери змагань спортивних голубів