Понад 20 років тому копичинецька «Надія» вперше і востаннє для Тернопільщини перемогла у Всеукраїнському змаганні з футболу на призи клубу «Шкіряний м’яч». Ми вирішили зробити екскурс в минуле та розповісти про те, як здобувалася ця перемога, хто стояв біля її витоків та як склалася доля самих переможців.

У 2003 році фінальна частина Всеукраїнських змагань з футболу на призи клубу «Шкіряний м’яч» у молодшій віковій групі (юнаки 1992 року народження) проходила з 14 по 17 серпня на Тернопільщині у двох містах – Копичинцях (стадіон «Надія») та Хоростків (стадіон «Харчовик»). Змагалися за перемогу вісім колектив з різних куточків України. Асоціація аматорського футболу України, під егідою якої проходили цій змагання, розділила команди на дві групи. Копичинецька «Надія» з тодішнього Гусятинського району, яка представляла місцеву ЗОШ №2, пройшовши горнило відбіркових змагань, потрапила до групи «А», де її суперниками були: ЗОШ №137 (м. Київ), «Зміна» (ЗОШ №10, м. Слов’янськ, Донецька область) та «Даллас» (ЗОШ №4, м. Каховка, Херсонська обл.).

Юні футболісти з Копичинців вигравши два стартових матчі в однолітків з Каховки (3:1) та Києва (1:0), за тур до завершення групової стадії гарантували собі вихід до фінальної частини. А тому дозволили собі розслабитися у останньому поєдинку з суперниками з Донеччини і задовольнилися нічиєю (1:1). 

Результати «Надії» на груповій стадії:

1. «Надія» (Копичинці) – «Даллас» (Каховка) – 3:1
2. «Надія» (Копичинці) – «Київ» (Київ) – 1:0
3. «Зміна» (Слов’янськ) – «Надія» (Копичинці) – 1:1

Група «А». Підсумкова турнірна таблиця

№	Команди	1	2	3	4	І	В	Н	П	М’ячі	О
1	«Надія» Копичинці	х	1:0	3:1	1:1	3	2	1	0	5:2	7
2	«Київ» Київ	0:1	х	3:0	0:0	3	1	1	1	3:1	4
3	«Даллас» Каховка	1:3	0:3	х	2:1	3	1	0	2	3:7	3
4	«Зміна» Слов’янськ	1:1	0:0	1:2		3	0	2	1	2:3	2

Далі по два кращих колективи з двох груп утворили четвірку, яка змагалася у турнірі за 1-4 місця. До «Надії» та «Києва» доєдналися команди «Засулля» (ЗОШ №7, м. Ромни Сумської області) та «Кристал-Аметист» (НВК «Олександрійський колегіум», м. Олександрія Кіровоградської області).

У фінальний етап команди виходили із так званими «золотими» очками. Завдяки перемозі в групі «Надія» вже на старті фінальної частини мала три очка, у «Засулля» та «Кристал-Аметист», які в групі «Б» зіграли внічию (1:1), було по одному очку і в представників Києва «золотих» очок не було.

Перемігши у першому матчі фінальної частини «Кристал-Аметист» (1:0), юні копичинецькі футболісти достроково стали кращими в Україні по своєму віку. Адже, після того, як кияни у першому турі фінального раунду виграли у «Засулля» (2:1), наших земляків уже ніхто не міг наздогнати. В останньому турі, який для «Надії» нічого у турнірному плані не вирішував, молоді гравці з Копичинців поступилися представникам Сумщини (0:2), які у підсумку зайняли друге місце.

Результати «Надії» у фінальній частині:

1. «Надія» (Копичинці) – «Кристал-Аметист» (Олександрія) – 1:0
2. «Надія» (Копичинці) – «Засулля» (Ромни) – 0:2

Турнір за 1-4 місця. Підсумкова турнірна таблиця

№	Команди	1	2	3	4	І	В	Н	П	М’ячі	О
1	«Надія» Копичинці	х	0:2	1:0	1:0*	3	2	0	1	2:2	6
2	«Засулля» Ромни	2:0	х	1:1*	1:2	3	1	1	1	4:3	4
3	«Кристал-Аметист» Олександрія	0:1	1:1*	х	2:1	3	1	1	1	3:3	4
4	«Київ» Київ	0:1*	2:1	1:2	х	3	1	0	2	3:4	3

* – результати матчів групового етапу.

Переможцям «Шкіряного м’яча» від Асоціації аматорського футболу України, окрім кубків, медалей та грамот, подарували годинники з позолотою та кружки з логотипом «Шкіряного м’яча».

Індивідуальний приз від організаторів змагань отримав Анатолій Гладій, якого визнали кращим півзахисником турніру.

Чемпіони України по «Шкіряному м’ячу» у складі «Надії» (Копичинці, юнаки 1992 р.н.) стали: Богдан Кілічавий, Віталій Марак, Анатолій Гладій, Андрій Хоптовий, Назар Лисий, Юрій Крайняк, Андрій Мартинишин, Тарас Самбір, Богдан Поліщук, Володимир Лаврушко, Ігор Садковський, Павло Гладій, Ростислав Сивик, Василь Щук. Головний тренер – Михайло Хоптовий, тренер – Роман Онишко, меценат команди – Володимир Іванович Тимчишин.

Один з тренерів копичинецької команди Роман Онишко у коментарі журналістам «Українського футболу» відзначив: «У команді 5-6 футболістів, котрі років через п’ять зможуть підсилити клуби вищої, першої ліги вітчизняного чемпіонату. Головне для нас зараз – помітити і розвинути природні задатки хлопців, дати їм поштовх для подальшого вдосконалення. Хочу подякувати батькам наших юних гравців, котрі допомагають виховувати майбутніх чемпіонів».

Про футбольний клуб «Надія» та історичну перемогу 20-річної давності ми попросили розповісти мецената футбольної команди з Копичинців Володимира Івановича Тимчишина (на фото – вітає переможців).

– У 1990-ті роки діти були покинуті практично напризволяще. Взимку 1998 року з однодумцями вирішили заснувати дитячий футбольний клуб «Надія». На перших порах не було навіть місця для тренувань, на стадіоні був базар, довелося з дітьми виганяли базарників. Слава Богу, міська влада була не проти. Тодішній міський голова Копичинців віддав нам у безоплатну оренду на 10 років стадіон. Хоча дії міського голови були не зовсім законні, адже стадіон не мав навіть кадастрового номера, але, на щастя, мер пішов нам на зустріч. З часом вдалося відремонтували стадіон, провести світло та газ, облаштували душові. Набрали перші дві групи юних футболістів. Проблема була в тому, що їм ніде було жити. До прикладу, у мене вдома двоє дітей мешкали на постійній основі, просив по інших сім’ях, щоби вони взяли до себе молодих спортсменів. Згодом, коли зібрали дітей з області і навіть з різних куточків Західної України, створили на базі місцевого проборства футбольний інтернат.

Спершу «Надія» виступала на змаганнях на приз клубу «Шкіряний м’яч». Поступово почали добиватися певних результатів. Група юнаків 1990 року народження під керівництвом тренера Сергія Івановича Данчака двічі здобувала бронзові нагороди по «Шкіряному м’ячу». Першого разу фінальна частина відбувалася у Сумах, другого – у Хмільнику Вінницької області). Потім була потужна команда юнаків 1991 р.н., яку тренував Ігор Ярославович Шпікула і яка була срібним призером чемпіонату України (U-17), фінальна частина якого відбувалася в Києві. У фіналі «Надія» зустрічалася з однолітками з Кіровограду і, хоча по грі копичинецькі футболісти переважали суперників, однак у серії пенальті поступилися.

Тренер від Бога Михайло Зіновійович Хоптовий мав групу дітей 1992 року, яка власне і стала чемпіоном України по «Шкіряному м’ячу». До 2003 року я мав плани провести фінальну частину цих змагань у Копичинцях, але не міг цього зробити, адже у  нашому маленькому містечку не було можливості розмістити одразу 8 команд-фіналістів, яким мали б зробити умови для проживання та харчування. На той час познайомився з багатьма представниками Федерації футболу України (нині – УАФ), які самі запропонували провести фінальну частину «Шкіряного м’яча» у нас. Відомий футбольний функціонер Петро Іванович Безносенко при розмові зі мною сказав: «Ти маєш провести змагання у Копичинцях, а я тобі у всьому допоможу, бо бачу, що ти один у своєму регіоні популяризуєш футбол, не хочеш за це взамін нічого». Також отримав підтримку і від президента клубу «Шкіряний м’яч», легенди київського «Динамо» Андрія Андрійовича Біби. Планував на початках, що змагання відбудуться спільно у Копичинцях та в Чорткові, де краща інфраструктура і все-таки це районний центр. Однак, це були різні райони – Чортківський і Гусятинський, мали місце певні нестиковки, у підсумку зупинилися на Копичинцях і Хоросткові. В гуртожитку останнього гравці команд жили і харчувалися. У загальному, як вдалося організувати змагання, так вдалося, але ні від кого не чув якогось незадоволення.

Щодо спортивної сторони змагань, той у нас команда дійсно була хороша і ми націлювали хлопців на здобуття першого місця. Що власне і сталося. Ми виграли перше місце дочасно. Представники суперників підходили, просили, щоби ми програли, бо хотіли бути вище в підсумковій турнірній таблиці. І ми останній матч таки програли. Ці закулісні ігри, грайте так, а не грайте – так, мені найбільше не сподобалися, збентежило і навіть образили. Фактично після цього випадку «Надія» не приймала більше участі у «Шкіряному м’ячі», бо побачив, що там все відбувається не дуже за спортивним принципом. Натомість сфокусували свою уваги на Дитячо-юнацькій футбольній лізі України. Там виступали лише у першій лізі, хоча за рівнем гри наші команди не поступалися багатьом колективам з вищої, в тому числі тернопільським. У вищу лігу не заявлялися, адже там потрібно було виставляти команди одразу чотирьох вікових груп, що нам було за складно. Сподівався, що хтось мені допомагатиме, але так як бажаючих допомогти дитячому футболу в той час не було, довелося тягнути самому.

Переконаний, що головним натхненником перемоги «Надії» у 2003 року був  Михайло Зіновійович Хоптовий, котрий має дар від Бога до тренерської роботи з дітьми, має особливий підхід до юних футболістів, вміє так з ними спілкуватися, що вони його слухають і виконують на футбольному полі та в побуті те, що він просить, діти впитують його слова, як губку. А ще він – максималіст і завжди націлений на найвищий результат. Про це говорить, як перемога у «Шкіряному м’ячі» 2003 року, так і перемога в першій Дитячо-юнацькій лізі України в 2021 року (м. Умань Черкаська область). І це при тому, що йому непотрібно особливих умов, щоби сформувати команду. Пригадую, він сам об’їжджав, спершу по копичинецьких школах, потім по навколишніх селах, далі – по ближчих районах. Об’їздив всіх і вся. А коли приїздив і розповідав, мовляв, там і там є цікавий хлопчик: «Зараз ще вони маленькі, а далі якось треба подумати, де б ми могли їх розселити, щоби вони постійно були підімною». Михайло Зіновійович практикував брати дітей з 3-го класу, після молодшої школи. Тобто навчав їх навіть зав’язувати шнурки до кросівок. Хоптовий набирав дітей, навчав їх і запевняв, що навіть, якщо хтось каже, що той чи інших юний футболіст не побіжить, він ствердно казав: побачиш, він у мене побіжить і, побіг (сміється – авт.). А ще, Михайло Зіновійович дуже скромна людина, не любить дифірамбів, а працюємо для дітей і заради дітей.   

Кожну дитину, яка проходила через копичинецьку «Надію», я пам’ятаю. За всіма намагаюся вслідкувати і дуже радію, якщо хтось заграв. Якщо брати в загальному, то в дорослий футбол з вихованців «Надії» практично ніхто не пробився. Маємо чемпіонів Європи та світу серед студентів, але у великий футбол потрапили лише Ігор Пердута (1990 р.н., багаторічний капітан полтавської «Ворскли») і до певної міри Олександр Крохмалюк (1998 р.н.), котрий зумів зачепився за чернівецьку «Буковину». З переможців «Шкіряного м’яча» 2003 року дуже великі сподівання мав на Ігоря Садковського, у котрого були хороші дані – швидко бігав, мав поставлений удар, як правою, так і лівою ногою, однак у професійний футбол і він не потрапив. На жаль, у наших вихованців не було подальшого просування, адже вони закінчували школу і розбігалися хто-куди без дорослої команди у Копичиннях. Тому я завжди говорив про футбольну піраміду, щоби наші діти могли через дорослий аматорський футбол пробитися вище і мріяв, щоби хоча б 30-40% відсотків з них грали на вищому рівні… 

Ми вирішили проаналізувати, як склалася доля чемпіонів після 20 років від їхньої перемоги на турнірі на призи «Шкіряного м’яч». Люб’язно допоміг нам у цьому Володимир Тимчишин:

1. Богдан Кілічавий (воротар) – міський голова Копичинців, тривалий час прожив у Канаді, учасник футбольної команди мерів України;
2. Віталій Марак – на дорослому рівні не заграв, тракдрайвер/дальнобійник у США;
3. Анатолій Гладій – виступав за копичинецьку «Надію» (U-15) у ДЮФЛ України, а також за дорослі районні команди, нині мешкає в Чикаго (США);
4. Андрій Хоптовий – виступав за дорослі команди області з Чорткова, Хоросткова, Заліщиків, Бучача. Як тренер здобув перемогу у першій лізі ДЮФЛ України (U-17), нині головний тренер ФК «Подоляни» (Тернопіль) – учасника чемпіонату України і Тернопільської області серед аматорів;
5. Назар Лисий – не пішов по футбольному ремеслу, підприємець з Оришківців, вже давно, як помер;
6. Юрій Крайняк – виступав за копичинецьку «Надію» (U-17) у ДЮФЛ України, нині - в російському полоні;
7. Андрій Мартинишин – виступав за копичинецьку «Надію» (U-15 та U-17) у ДЮФЛ України, нині мешкає в Іспанії, трішки грає у міні футбольних турнірах;
8. Тарас Самбір – не пішов по футбольному ремеслу, загинув на війні 16 листопада 2022 р.;
9. Богдан Поліщук – не пішов по футбольному ремеслу;
10. Володимир Лаврушко – не пішов по футбольному ремеслу, нині працює пожежником в Копичинцях;
11. Ігор Садковський – професійний футбольний арбітр (друга ліга), вчитель фізкультури у Теребовлі, чемпіон Тернопільської області у складі ФСК «Чортків» (2013 р.);
12. Павло Гладій – виступав за копичинецьку «Надію» (U-15) у ДЮФЛ України, а останні роки захищав кольори дорослої команди ФК «Росохач»;
13. Ростислав Сивик – виступав за копичинецьку «Надію» (U-15) у ДЮФЛ України;
14. Василь Щур – закінчив школу із «золотою» медаллю, виступав за копичинецьку «Надію» (U-15 та U-17) у ДЮФЛ України, а також за дорослі аматорські команди ФК «Борщів», КАМ (Бурдяківці) та Чехії. Закінчив вищий навчальний заклад пов'язаний з рятувальною службою.
15. Михайло Хоптовий – помічник головного тренера ФК «Подоляни» (Тернопіль);
16. Роман Онишко – виїхав до США.

«Надія» (Копичинці) – переможець Всеукраїнських змагань на призи клубу «Шкіряний м’яч»

На фото внизу (зліва на право): Володимир Лаврушко, Ростислав Сивик, Андрій Хоптовий, Богдан Кілічавий, Тарас Самбір, Андрій Мартинишин, Богдан Поліщук;

На фото вверху (зліва на право): Павло Гладій, Назар Лисий, Василь Щур, Віталій Марак, Ігор Садковський, Анатолій Гладій;

Стоять (зліва на право): Роман Онишко (тренер), Андрій Біба (президент клубу «Шкіряний м’яч»), Михайло Хоптовий (головний тренер).

Газета «Український футбол» за 2003 рік з підписом президента клубу «Шкіряний м’яч» Андрія Андрійовича Біби.