Гравчиня збірної України і екс-футболістка "Тернополянки" Натія Панцулая: ми поважаємо чоловічий футбол і просто хочемо, щоби поважали жіночий

Останній рік-два в Україні спостерігається справжній бум жіночого футболу. Посприяло цьому те, що всі без винятку клуби Прем’єр-ліги зобов’язали мати у своєму штатному розписі жіночі команди. А ще недавно футбол серед жінок в Україні був на любительському рівні з відповідним ставленням до нього. Гравчиня національної збірної України та харківського «Житлобуду-1» Натія Панцулая розповіла про свою футбольну кар’єру та розвіяла міфи й стереотипи жіночого футболу.

«Футбол – моя перша любов і на все життя»

– Натія, де ти народилася та чи батьки мали стосунок до спорту?

– Народилася я в Грузії, в місті Зуґдіді. Переїхала в Україну (Хмельницька область, Волочиський район, село Поляни) у 1993 році і з того часу проживаю тут. У моїй сімʼї спортсменка лише я. Хоча мій батько любив грати у футбол в селі з хлопцями і був досить непоганим правим захисником. Він був дуже шаленим. Також мої двоюрідні брати грали у футбол, і в них це досить непогано виходило.

– Коли і де ти почала займатися футболом?

– Полюбила футбол з дитинства, адже батько завжди брав мене з собою на матчі. Тому цей вид спорту був мені вже рідним змалку. А вперше почала грати в школі.

– Це була хлопчача компанія, де ти була одна дівчина, чи це було суто дівоча команда?

– На той час, як грала у футболу у своєму селі, а можливо і в цілому районі, я була єдина дівчинка-футболістка. Була активною і бавитися ляльками було не до душі (сміється – авт.). А на моїй вулиці жили більшість хлопців, які, звичайно, полюбляли ганяти мʼяча, і вони також прищепили мені любов до цієї гри мільйонів. Далі в школі була команда, яка брала мене з собою на змагання.

– Як батьки поставилися до твого захоплення футболом?

– На жаль,  так сталося, що у ранньому віці у мене не стало мами. Мати була в моєму житті лише 10 років, але я памʼятаю, що вона завжди мене підтримувала і з повагою ставилася до моїх поглядів. Впевнена, що вона 100% не перечила б і пишалася б моїми досягненнями з небес. Батько також пішов із життя, але і він ніколи не переконував мене в тому, що це нежіночий вид спорту і без вагань відпустив мене вчитися в Костопіський ліцей-інтернат спортивного профілю. Тому, гадаю, буде правильно сказати, що вони ставилися до мого вибору з повагою та розумінням.

– Футбол – був твоєю першою любов’ю у спорті чи до цього займалася іншими видами спорту?

– Футбол – моя перша любов і на все життя. Я трішки на районному рівні займалась легкою атлетикою, брала участь в змаганнях з шахів, трішки займалась велоспортом і настільним тенісом. Але це все було у вільний час від футболу. Був період, де одні змагання накладалися на інші,  і тут без винятку вибір був на футболі.

«Мене як гравчиню створила праця багатьох тренерів»

– Розкажи, яким був твій шлях у великий футбол – від простої дівчини, яка робила перші кроки в цьому виді спорту, – до гравчині національної збірної України.

– Скажу чесно, в професійній футбол я прийшла пізно, адже за сучасними мірками в 15 років ти вже маєш бути сформована гравчиня, а мій професійний шлях в 15 лише починався. Ганяла з пацанами в школі футбол. Бачили, що можуть бути люди з мене (сміється – авт.), почали брати за шкільну команду хлопців. Тут треба віддати належне вчителю фізичного виховання з Поляни Володимиру Анатолійовичу Басистюку, а також всім хлопцям, які грали зі мною в команді, за їхню віру в мене і безмежне терпіння та підтримку.

Далі мій вчитель фізкультури дізнався, що є жіноча команда в Хмельницькому. Звідти дорога пролягла до Костопільського ліцею-інтернату, потім команда «Тернополянка» і пішло поїхало.

Мене як гравчиню створила праця багатьох тренерів, кожен приклав великих зусиль і було б неправильно їх не згадати. Початок заклав Володимир Басистюк, далі провів Олександр Осацький, перейняв естафету Микола Сідорчук, розкрив, надихнув і відродив Володимир Левчук, рівень підняли Ярослав Ланцфер та Валентина Котик, фізична підготовка – це, однозначно, Володимир Кулік. Найнезабутніші та яскраві перемоги та здобутки з Наталією Зінченко, потім Людмилою Покотило. А сьогодні працюю з тренером із сучасними поглядами та досить близькою мені філософією Володимиром Пʼятенком. Саме завдяки кожному з них я стала гравчинею національної збірної України. Ну і, запросив та дав мені шанс у збірній Сергій Володимирович Рева, за що я йому дуже вдячна!

Також окрема подяка Ірині Константинівній Омельчук (тренерка з дзюдо), адже якби не вона, можливо б я і не повернулася у футбол. Був час, де футбол у моєму житті був відсутній і вона прихистила мене у своїй секції з дзюдо, де дала зрозуміти, що спорт – то моє і треба повертатися.

– Зупинися детальніше на твоєму тернопільському періоді, адже тут, по суті, ти заробила собі ім’я як футболістка та отримала запрошення від лідера на той час українського футболу – харківської команди «Житлобуд-1». 

– Найтепліші мої спогади повʼязані з періодом в Тернополі. Саме там я познайомилась зі своєю кращою подругою, з якою зовсім недавно відсвяткували десятиріччя нашої дружби. Саме з Тернополя я маю досить хороші поняття колективізму, тому що у нашого тренера Володимира Анатолійовича Левчука це було на першому місці. Це було круто і правильно. Саме він мене відкоригував як гравчиню та надав друге дихання. Місто неймовірне, хороші, привітні люди. Наша команда була дійсно однією великою сімʼєю, адже ми робили все разом не лише у футболі, а і поза його межами. Саме у цьому прекрасному місті і саме з тими людьми, з якими я була в той період, я виросла не лише як гравчиня, але як і людина.

Цінуйте Володимира Анатолійовича, адже він справжній професіонал і майстер своєї справи. Він умів знайти підхід до кожної гравчині окремо і знайшов той ключик і до мене, бо я була, скажімо так, роботяща, але не врівноважена (сміється – авт.). Мрію, щоби хтось дійсно зацікавився та створив у Тернополі професійну команду!

«У футболці національної збірної мене переповнюють гордість, повага та любов»

– Був у тебе закордонний період, але якщо у Туреччині ти багато грала і була лідеркою тамтешньої команди, то перехід до іспанського «Атлетика» вдалим не назвеш. Там ти не провела жодного офіційного матчу…

– Коли я тільки приїхала в Туреччину, то рівень футболу там був нижчий ніж у нас, але мені було цікаво побувати десь за межами України. Зараз їхній рівень жіночого футболу дуже виріс і це тішить. Люди вкладають кошти і отримують результат, в принципі так і має бути. З Туреччини мене забрали в Іспанію в «Атлетико» (Мадрид). Я не соромлюсь говорити і підтверджувати той факт, що так, я не дотягувала до рівня тих дівчат. Треба дивитися правді у вічі. Але неймовірний досвід, отриманий там, залишився в моїй пам’яті. Це те, куди треба прагнути іти. Отримавши звання майстра спорту по тренуваннях у «Атлетико» (сміється – авт.), я зрозуміла, що не сьогодні, не в цьому житті я буду грати в такій топ-команді. У мене був вибір: сидіти на лавці запасних іспанського клубу і отримувати кошти, або змінити команду і грати. Мій вибір усі знають.

– Ти тричі виборювала звання чемпіонки України і чотири рази – кубок країни. Який з титулів особисто для тебе найцінніший?

– Кожне досягнення для мене важливе. Адже ми з командою вигравали ті титули через тернистий шлях. Але якщо вже говорити, що на першому місці, то це, звичайно, чемпіонат України, адже він дає путівку в Лігу чемпіонів УЄФА.

– Чи маєш якісь особливі відчуття, коли виходиш у футболці національної збірної України?

– У футболці національної збірної мене переповнюють різні емоції, насамперед, гордості, поваги та любові. Це я відчуваю до своєї країни, яку представляю,  і до колег по команді, адже бути частиною такого високого рівня команди та футбольної сім’ї – це все, про що може мріяти футболістка!

«Футбол – це і є моє все життя, а життя я люблю»

– За що, насамперед, тобі подобається футбол, якому ти присвятила фактично все своє свідоме життя?

– Футбольна команда – це моя друга сім’я. Команда – це мій другий дім. Нехай так і сталось, що мої рідні рано пішли з життя, але Бог компенсував мені тим, що на моєму футбольному і життєвому шляху було дуже багато хороших людей. Кожен тренер виховав мене, як особистість. Кожна гравчиня розвинула ті чи інші якості в мені. За що я дякую усім, хто були і є зі мною.

Футбол відкрив для мене життя, яке сповнене яскравими фарбами. Життя наповнене новими знайомствами, цікавими подорожами та шаленими пригодами. Якби не футбол, я навіть не знаю, чи правильну стежинку б обрала в той важкий період мого дитинства. Тому футбол – це і є моє все життя, а життя я люблю. Люблю сміятися і радіти, а це все приносить футбол.

– Футбол – це «не жіночий вид спорту і дівчатам тут немає місця». Часто таке чуєш і як на це реагуєш?

– Доводиться чути часто, однак на це вже я не звертаю увагу. З часом почала сприймати це з посмішкою. Я маю змогу займатися тим, що я люблю, і це мене робить щасливою, а якщо комусь не подобається, то має на це право.

– У дівчат погана техніка і вони повільні… Стереотип?

– Якщо взяти фізіологію чоловіка і жінки, то, звичайно, ми різні і це все переноситься на загальну картинку гри. Чоловіки швидші і більшість технічніші, є таке. Але ми не змагаємося з чоловіками, тому, гадаю, буде правильним, коли вже ці порівняння відійдуть у минуле. Ми поважаємо чоловічий футбол і просто хочемо, щоби поважали жіночий, і на цьому все.

– Чи правда, що якщо футболістка отримала незначну травму, вона не покине поле, а продовжить боротися до останнього?

– Я більше скажу. Може бути й таке, що гравчиня отримала значну травму і не покине поле.

– Чи дійсно, що дівчата не пробачають жорстку гру?

– Тут питання не в тому, що вони не пробачають жорстку гру і будуть думати про помсту. Тут більше про те, що не хочуть програвати в єдиноборствах і це десь запалює іскру в очах. А зі сторони здається, що це помста.

– Загалом дівчата-футболістки часто з сексизмом зіштовхуються?

– По своєму досвіду скажу, що менше, ніж раніше. Або люди стали добріші, або змінилося моє ставлення до цих висловлювань. Сподіваюся, змінились люди.

– Зарплати в жіночому футболі дуже відрізняються від чоловічого футболу…

– Так і це вже давно не секрет. Якщо хороша гравчиня отримує в середньому від 1000 до 15 000 доларів на місяць, а гравець, ви самі знаєте скільки, то ви розумієте, що прірва величезна (в українській Прем’єр-лізі  гравець рівня збірної отримує в середньому від 50 до 100 000 доларів, такий ж гравець, який виступає закордоном – заробляє від 700 тисяч до 8,9 млн. євро – авт.).

– Деякі спортсмени не хочуть, щоби діти йшли їхніми слідами. Як відреагуєш, якщо у майбутньому у тебе буде донька і вона скаже: «Мамо, хочу стати професійною футболісткою, як ти»?

– Ви знаєте, я буду виховувати свою дитину як особистість, як людину, чию думку я чую і враховую, людину, світогляд якої поважаю. Тому, що б не вибрала моя дитина, я її підтримаю. Зі свого боку обговорюватиму все, скажу плюси і мінуси, але ніколи не засуджуватиму і не диктуватиму, ким їй бути.

Фото з архіву Натії Панцулаї

 Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу