Роман Мацюпа: "Футбол – не балет, у ньому потрібно грати жорстко, але ніхто із суперників не може сказати, що Мацюпа когось «зламав»

Кращі футбольні роки Романа Мацюпи минули в тернопільській «Ниві»

Імена захисників тернопільської “Ниви” 80-х – початку 90-х років минулого століття знав кожен тернопільський уболівальник футболу. Один з них – Роман Йосипович Мацюпа. Стриянин, який став своїм у Підгайцях, Бережанах та Тернополі. Розповідаємо про цього неординарного футболіста, а згодом – тренера та футбольного функціонера, котрий сьогодні, 7 березня, святкує 63-й День народження.

Училище закінчив з червоним дипломом

– Як вдалося простому хлопцеві з провінційного Стрия потрапити до львівського ПТУ №1, яке славилось своєю футбольною командою і досвідченими тренерами?

– Я спершу поступав у Львівський спортивний інтернат. Задовольнив тренерів мій спортивний рівень, але коли мав іти до 8-го класу, мені сказали, що я вчитимусь із сьомим. Виявилось, їм потрібно було, у разі виходу команди до фінальної пульки дитячої ліги, щоб влітку ще міг зіграти за інтернат. Я тиждень провчився у 7-му класі і батьки мене забрали. Боялися, що, не дай Боже, відрахують з інтернату, а там за дисципліною слідкували суворо. То що, думали вони, однолітки навчатимуться у 9 чи 10 класі, а я – з молодшими на рік. Через рік знову спробував поступити в інтернат, мав іти у 9 клас, але мене ще раз хотіли зарахувати у на рік молодший клас. Батьки знову були проти, але на відборі були присутні Вадим Білоцерківський та Віктор Красношапка, які запропонували вчитися у львівському ПТУ №1, де була хороша футбольна команда. Так після закінчення 8 класу я переїхав до Львова, де навчався в училищі, яке спеціалізувалося на підготовці робітничих кадрів з ремонту електровозів. На перших порах було важко, адже мав багато матчів і тренувань, а ще треба було вчитися. Однак налагодив відношення з майстром, який бачив, що багато часу займає футбол, тому робив певні скидки. Хоча вчився я добре, закінчив ПТУ з червоним дипломом, який прирівнювався у той час до золотої шкільної медалі. В атестаті мав тільки три четвірки – з хімії та двох спецпредметів. Щодо спортивних результатів, то команда училища була чемпіоном Львова серед юнаків у суперечці зі знаними футбольними школами, такими як СДЮСШ «Карпати» та Львівський спортінтернат. А на третьому курсі вибороли першість України серед ДСТ “Трудові резерви” і поїхали на всесоюзні змагання в Баку. Там ми виступили невдало, посівши 7 місце серед 15 команд.

– Молодь у всі роки не полюбляє дотримуватись режиму. Куріння, алкоголь були і є звичним явищем. Як у Вас із цим було в училищі?

– В училище мене взяли більше як футболіста, а в них був суворий режим. Скажімо, щодня о 7-й годині потрібно було йти на ранкову зарядку. Звичайно, в 15-17 років не завжди хотілося на неї йти, тим більше, що це мали робити самостійно, однак цей процес майже завжди контролював Вадим Білоцерківський. Щодо негативних звичок, то я, по-перше, не палив, по-друге, кінець 70-х – це були ще не ті часи, коли в училищах масово вживали спиртне. 

«За те, щоб грати за «Ниву», платив майору щомісяця 100 карбованців»

– Після училища довелося, мабуть, іти до війська?  

– Так, але служити в прямому змісті цього слова майже не довелося. Люди, які мене знали,  порекомендували у спортивну роту в Львові. Та оскільки в самому місті проходили службу тільки ті, хто виступав за футбольну команду СКА у другій лізі, то мене відправили у військову частину в Мукачеве (такелажні війська), де я прийняв присягу. Там пробув з 21 листопада по 9 січня, до того часу, коли прийшла телефонограма з викликом до Львова у спортроту. Футбольна команда саме їхала на збори, але зі всіма не поїхав, бо мав проблеми зі здоров’ям (схопила поясниця). Тому вирішив поїхати додому. Якби це робив удень, то все б, напевно, обійшлося, натомість я ввечері о пів на дев’яту сідав у електричку до Стрия. І коли брав білет, мене затримали, очевидно, через коротке волосся. У той час популярними були хіпі, хлопці ходили з довгим волоссям, яке мав і я. Командир роти у Мукачевому був не в дусі і наказав вибірково декого постригти. У те число потрапив і я, хоча наголо не постригли, але мав коротке волосся. На вокзалі я розгубився, сказав, що служу в армії, і мене відправили на «губу», де просидів від дзвінка до дзвінка сім діб. Керівництво підрозділу, яке опікувалось спортротою, мені дорікнуло, мовляв, як футболіст не зміг втекти від патруля. Там мені дали військову форму і відправили назад у Мукачеве. Але повернувся не в ту частину, де складав присягу, а в іншу, сусідню (піхотний полк), де теж була невеличка спортивна рота. У ній було п’ятеро чи шестеро таких вояків, як я, ходили у спортивній формі, окремо від решти відвідували столову, в наряди нас не ставили. Понад місяць там побув, а в липні поїхав у Підгайці грати… у футбол за місцеву «Ниву».

– А як на Вас вийшла підгаєцька «Нива»?

– У 1978 році по закінченні училища, перед армією, мене порекомендував підгаєцькій “Ниві” Ігор Біскуп. Разом з Ігорем був у Баку, а тому він знав мене і повідав, що в Підгайцях створюється конкурентоспроможна молода команда. Так я опинився в “Ниві”, де зустрів свого доброго знайомого Петра Дідика, з яким вчилися в училищі. Дебют у підгаєцькій команді був обмежений. Я відіграв за команду лише один матч проти березовицького «Поділля», яке ми перемогли, а я забив гол метрів з 30-ти і… змушений був іти до війська. Меценат підгаєцької “Ниви”, голова місцевого колгоспу Іван Потупа, хотів забрати в команду одразу, але по приїзді додому дізнався, що прийшла повістка в армію. Вже коли служив, у Чорткові проходив чемпіонат Прикарпатського округу і з Підгайців на змагання приїхали Потупа і начальник команди Тарас Греняк, які добивалися, щоб мене забрати в «Ниву». Незадовго написав листа Петру Дідику і повідомив, до кого треба звернутися, щоб можна було вирішити питання щодо мене. Безпосередні перемовини вів Греняк, а зійшлися на тому, що одному з командирів військової частини щомісяця платив по 100 карбованців. Уже коли звільнявся, то теж мав проблеми, адже довелося це робити в частині, де приймав присягу. Тут не знали, де я пропав, тому навіть були розмови, що б мене посадили. Але майор, який мене супроводжував і з яким домовлялося керівництво підгаєцької команди, сказав, що в такому разі і його треба кинути за грати. У підсумку якимось чином це питання вирішилось.

Футбольне керівництво не хотіло бачити Підгайці у другій лізі

– З одним із головних завдань на сезон-1979, а саме вдалим виступом у чемпіонаті УРСР серед команд колективів фізкультури, “Нива” не справилась.

– Іван Потупа був людиною-максималістом і ставив перед футболістами завдання перемагати в кожному матчі, адже він марив другою лігою. Але того сезону наш головний конкурент за перше місце – дрогобицький “Хімік” – почав стимулювати команди, з якими підгаєцькій “Ниві” доводилося грати. Один раз це їм вдалося. На матч зі “Случем” із Березного ми приїхали втомленими після фінальних змагань Союзного кубка і поступилися – 1:2, тим самим втратили два дорогоцінні очки, які позначились у підсумку на турнірній таблиці. Що цікаво, наші конкуренти пообіцяли команді з Березного гроші, але надурили їх, за п’ять хвилин до закінчення матчу втікши зі стадіону. Суперник навіть погоджувався на те, щоб їм зарахували технічну поразку, мовляв, у їх складі була підставка, тим самим наказати представників Дрогобича. Але, як кажуть, після бою руками не махають. Тоді розглядався варіант, що «Ниву» допустять у другу лігу, якщо вона виграє у Бердичеві міжвідомчу першість серед різних спортивних товариств. На цих змаганнях ми вибороли перше місце, але про другу лігу були лише слова.

– На наступний рік “Нива” була за крок від другої ліги.

– Практично завжди господар фінальної пульки здобував у ній перше місце й отримував статус майстрівської команди. У 1980 році пулька мала відбутися в Тернополі та Козовій. “Нива” для акліматизації проводила останні матчі чемпіонату області при штучному освітленні. Це було зроблено через те, що вирішальні ігри чемпіонату КФК проводились у жовтні-листопаді, і за регламентом господарі мали грати останній матч кожного туру, а це вечірня пора. Однак в останній момент все змінилося і нам довелося їхати до Павлограда. Там спершу переграли “Кіровець” з Макіївки (1:0). Згодом підгаєцька команда зіграла внічию (0:0) з господарями, причому за три хвилини до завершення зустрічі суддя “придумав” пенальті у наші ворота, хоча суперник його не реалізував. На контратаці Ігор Яворський одразу ж мав вирішувати долю матчу, але не зумів реалізувати слушної нагоди. Далі розпочалася “плавка” “Ниви” і в третій грі ми поступилися “Енергії” з Нової Каховки (1:2), яку влітку того року в Києві на стадіоні “Локомотив” у фінальному матчі кубка України перемогли – 3:0. Хоча у наступних двох матчах команда перемогла, але вище другого місця “Нива” піднятися не зуміла…

– На деякий час Ви залишили “Ниву” і повернулися до неї лише в 1983 році.

– Хоча в Підгайцях для мене було створено всі умови, та коли тобі 21 рік, то, по-перше, хочеться грати у майстрівських командах, сподівався зачепитися за колективи вищого рівня. По-друге, вже тоді розуміли, що футбольне керівництво УРСР не допустить, щоб команда з глухої провінції на Тернопільщині виступала у другій лізі. Так у 1981 році тренер хмельницького “Поділля” Михайло Дунець запросив до себе в команду п’ятеро тернополян. З “Ниви” – мене, Ігоря Яворського, Петра Прядуна та Михайла Штая, а з хоростківської “Зорі” – Анатолія Назаренка. Через місяць усі повернулися у свої команди і лише я залишився у “Поділлі” й відіграв за хмельничан увесь сезон. Далі був павлоградський період. На Дніпропетровщину мене, Яворського, Ніколенка, Назаренка, Галюту запросив колишній партнер по “Ниви” Леонід Іщук, який був тоді помічником головного тренера місцевого “Колоса”. Керівництво команди, яке очолював голова колгоспу і великий фанат футболу Іван Семенович Абдула, створило для футболістів усі умови (у тому числі фінансові – зарплата у порівнянні з Хмельницьким множилася на чотири), і ми показували відповідний результат, усю турнірну дистанцію йшли на першому місці, і лише за кілька турів до фінішу прикра поразка в Керчі відкинула команду на третю позицію.

– Чому за тих умов, які створили у Павлограді, повернулися до бережанської “Ниви”?

– По-перше, на той час був уже одружений (з першою дружиною, пані Ольгою з Підгайців, Роман Йосипович виховував дві доньки – Мар’яну і Тетяну, – авт.) і хотів створити домашній затишок. У Тернополі мені пообіцяли вирішити квартирне питання і без зволікань виділили двокімнатну квартиру на вулиці Карпенка. Та й у фінансовому плані «Нива», яка виборола путівку в другу лігу, на той час стояла досить міцно. Тоді командою найбільше опікувався Віктор Петрович Рибін, котрий спершу був у Бережанах другим секретарем райкому партії, а пізніше, коли першим секретарем Тернопільського обкому КПУ став Анатолій Іванович Корнієнко, він узяв з собою в обласний центр Рибіна. Окрім того, завжди приємно грати, коли багато публіки. Скажімо, у Бережанах за годину до початку матчу стадіон був повним. Уболівальники з’їжджалися до Бережан зі всієї області, тому погано грати ми не мали права, хоча з першою перемогою у дебютному для “Ниви” сезоні в лізі майстрів довелося зачекати. Лише у восьмому матчі «Нива» святкувала перший виграш у чемпіонаті, а було це у Жданові в матчі проти місцевого «Новатора» (1:0). Згодом до команди прийшла впевненість, і як для дебютанта “Нива” завоювала досить пристойну 13 позицію серед 26 команд. Весь сезон я провів в основному складі на різних позиціях у захисті.

«Аксьонов пообіцяв дуже хороші преміальні, якщо вийдемо до першої ліги»

– Успіхи «Ниви» у другій лізі чергувалися з невдачами.

– Вдалих сезонів було, звичайно, більше. Лише збіг обставин не дозволив “Ниві” пробитися до вирішального етапу змагань у 1984 році (в турнірі за 13-26 місця “Нива” не знала собі рівних). Уже наступного року команда, яка повністю перебазувалася до обласного центру, без проблем увійшла до когорти кращих і в підсумку була восьмою. Ще через рік тернополяни були за крок від п’єдесталу пошани – посіли 4 місце. 1987 рік став одним із кращих в історії тернопільської “Ниви”. Команда, сформована з перевірених кількома роками бійців, здобула срібні нагороди чемпіонату України серед колективів другої ліги. Через певні, незалежні від футболістів причини “Нива” в той рік не могла конкурувати з беззаперечним лідером цього сезону – сімферопольською “Таврією” (1:1, 0:3), яка зуміла через пульку пробитися до першої ліги. У 1988 році до першолігової “Гурії” (Ланчхуті, Грузія) перейшли лідери команди – воротар Сергій Квасников та головний бомбардир Ігор Яворський. У нападі діяв лише Петро Прядун, якому було надзвичайно важко на вістрі атаки, а підмоги в нього як такої не було, тому сезон команда завершила навіть не в першій десятці. Зате в 1989 році “Нива” знову потішила своїх уболівальників. Повернувся з Грузії Яворський, з кременчуцького «Кременя» запросили Сергія Райка, і ця двійка разом з Прядуном робила переполох в оборонних редутах команд-суперниць. У підсумку, поступившись лише луцькій “Волині” та чернівецькій «Буковині», “Нива” знову зійшла на п’єдестал пошани, тільки цього разу “бронзовий”.

– Двічі “Нива” була близькою до першого місця, а чи ставилося завдання вийти до 1-ї ліги?

– Таких завдань не було аж до 1991 року. Лише тоді нині покійний президент ФК «Нива» Володимир Аксьонов пообіцяв нам дуже хороші преміальні, якщо займемо одне із двох перших місць. У 1990 році, з утворенням буферної зони другої ліги, ніхто не знав, який клас команд-суперниць буде в «Ниви», позаяк, окрім українських клубів, тернополяни мали грати з прибалтами, росіянами, вірменами, азербайджанцями. На фініші складного сезону «Нива» виявилась четвертою. Дане місце оцінили як позитивний підсумок чемпіонату. Наступного року така ж позиція була оцінена як невдача. До вересня ми перебували на першому місці, випереджаючи команди, які йшли одразу за нами, на 4-6 очок. Але “завдячуючи” арбітрові, втратили очки в Нальчику, через військові дії на Кавказі не зіграли два виїзних поєдинки, а на завершення після помилки нашого воротаря Дмитра Тяпушкіна ще й поступилися в домашньому матчі львівським «Карпатам» (0:1).

«Копійку за кордоном заробив, але це були мізерні суми у порівнянні з тими, що зараз платять футболістам у Європі»

– До першого незалежного чемпіонату України Ви готувалися з “Нивою”, однак так і не зіграли за тернопільський клуб жодного матчу.

– Пройшов з командою усі підготовчі збори і зіграв за “Ниву” кубковий матч проти сумського «Автомобіліста». Тернополяни поступилися, і керівництво клубу зробило оргвисновки, запросивши авторитетного тренера Леоніда Колтуна. Останній привіз з собою чимало футболістів, і я, побачивши, що мені місця в команді не знайдеться, перейшов до команди першої ліги «Приладист» (Мукачеве). Разом з нею ледь не виборов путівки до вищої ліги (мукачівці посіли друге місце). Потім подався шукати щастя за кордоном.

– Пограли в сусідній Угорщині.

– Так, завдяки тодішньому тренерові «Приладиста» Миколі Телінгеру, вдалося влаштуватися у ФК першої угорської ліги «Кішкереш». Відіграв за цю команду перше коло в сезоні 1992/93 і перейшов до “Шахтаря” з Дороха. Остання команда мала завдання пробитися до еліти угорського футболу, однак “Шахтар” не впорався з ним, і його спонсор (філія автоконцерну “Suzukі”) відмовився далі фінансувати команду. Звичайно, якусь копійку за кордоном заробив, але це були мізерні суми у порівнянні з тими, що зараз платять футболістам у Європі. Таким чином я повернувся на Батьківщину.

– Серйозні пропозиції з України не надходили?

– Повернувшись в Україну, грав ще трохи у «Приладисті», згодом – у заліщицькому “Дністрі” та команді своєї молодості – хмельницькому “Поділлі”. У Хмельницькому і завершилась моя професійна кар’єра.

– Опісля Ви більше не виступали за професійні команди. Чи не зарано, у 34 роки, розлучилися з футболом?

– Після “Поділля” ще хотів пограти в рідному Стрию, навіть підписав з місцевою “Скалою” контракт, однак через конфлікт із тренером Романом Покорою не зіграв жодного матчу за команду рідного міста. З футболом не розлучався, виступав за аматорські команди Тернопільської області – “Ниву” (Теребовля), ФК “Збараж”, “Колос” (Зборів).

– Зазвичай успішні футболісти після активних виступів ідуть працювати тренерами. Ви пробували себе на цій ниві, але особливих успіхів не добилися…

– Не склалося. Колись Володимир Аксьонов кликав тренувати дітей у футбольну школу «Колосок». Я ж йому відповів: чого можна навчити дітей, якщо вони тренуються на асфальті? Згодом час від часу тренував аматорські команди, був помічником головного тренера в молдавському ФК «Атаки», навіть півроку тренував дітей у Радивилові. Але загалом це були короткі у часі проміжки. Паралельно трішки бізнесував, продавав сигарети, але великих статків не набув.

 «Більше, як за останній період у «Ниві», в футбольній кар’єрі не «кидав» ніхто!»

– З 2010 року Роман Мацюпа працював у ФК «Нива» (Тернопіль) на адміністративних посадах.

– Спершу був начальником команди, потім президентом громадської організації ФК «Нива», а йшов у 2016 році із «Ниви» з посади директора клубу.

– При слові «президент» вболівальники розуміють людину, яка шукає кошти для його фінансування. Де брали гроші?

– При бажанні їх завжди можна знайти. У 2010 році клуб фінансувався слабо, коли ж під опіку ФК «Нива» узяв губернатор Валентин Хоптян, то гроші вливалися в команду великі. Тернопільських підприємців зібрали в «білому» домі і розказали, що ті мають допомагати місцевому футболу. Я кожному роздав реквізити. І підприємства, в тому числі фермери, спонсорували клуб, перераховуючи на рахунок 10-15 тис. грн. Згодом двома платіжками значні суми прийшли від Дмитра Фірташа. Робив він це, звичайно, не за дякую. Потрібно було перевести певну кількість клієнтів із числа державних структур на обслуговування в банк «Надра».

– Який був бюджет ФК «Нива» у сезон-2012/13, коли команда вийшла в першу лігу?

– Точної цифри сказати не можу, адже не всі гроші проводили через клубні рахунки, деякі бізнесмени давали готівку. Думаю, це було в межах 5-6 млн. грн. 

– Коли тернопільський клуб купили львів’яни, Вас із клубу попросили. Чи повернули борги?

– Я точно не знаю, хто клуб продавав і хто брав гроші. Але громадська організація ФК «Нива», де я був президентом, була винна багатьом структурам гроші. Тоді був дзвінок до Львова і новим власникам повідомили, що клуб винен гроші. Натомість львів’яни сказали, що виділили значну суму на покриття всіх боргів. Хто ці гроші отримав, не відомо, однак більшість із цієї суми пішла не за призначенням. Тому я, як і ще кілька працівників клубу, не отримав зароблених грошей. Більше, як  за останній період у «Ниві», в футбольній кар’єрі на гроші не «кидав» ніхто!

Віталій Попович

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– «Нива» практично кожного сезону в Союзі була у призах або боролася за нагороди. За рахунок яких факторів вдалося цього досягати?

– Найголовніше те, що у нас постійно була сильна команда. Футболістам намагалися створити комфортні умови, щоб вони ні про що не думали, тільки грали у футбол та здобували перемоги.

– А чи працювала «Нива» з суддями?

– Суддів у всі роки «підгодовували» і «Нива» не була винятком. Щоправда, футболісти до цього процесу відношення не мали. Але скажу одне: не завжди арбітри погоджувались допомогти в матчах із «Кривбасом», «Буковиною» тощо.   

– Чи були в команді випадки, що власні футболісти «здавали» матчі?

– Коли я грав, то в Тернополі цього не було та й не могло бути. По-перше, перед командою завжди стояли високі завдання, по-друге, отримували ми непогану платню за свою роботу.

– А тренер не підходив до футболістів, мовляв, треба «здати» гру?

– Ні. Та й коли ми могли «лягати»? Перед власною публікою, коли на матч прийшло десять тисяч глядачів? Це виключалося.   

– Зважаючи на Ваш величезний досвід як гравця, тренера та футбольного функціонера, чи може бути український футбол «чистим»?

– У теперішній непростий економічний час це зробити дуже складно. Ті ж судді, приїжджаючи на гру, самі просять грошей, і якщо не даси ти, то дасть твій суперник. Але з цим явищем потрібно боротися, як і з договірними матчами, яких нині багато на теренах України.  

– Пам’ятаю Вас як суворого захисника.

– Дійсно, таким і був, хоча хтось може дорікнути, що суворість часом переходила у жорстокість. Футбол – не балет, у ньому потрібно грати жорстко, але ніхто із суперників не може сказати, що Мацюпа когось «зламав». Цим людям наголошу, що більшість карток отримував через розмови з арбітром, а за час футбольних виступів заробив лише дві червоні картки. Було, що заступався за партнерів…

– Як для оборонця, Ви відзначилися чималою кількістю голів.

– При стандартних положеннях завжди йшов у штрафний майданчик, непогано діяв на “другому” поверсі, та й було чуття на голи.

– Пригадайте найпам’ятніший матч….

 – Ніколи не забуду поєдинків кубка СРСР, де “Нива” грала з московським «Спартаком». У Москві тернополяни поступилися з рахунком 1:4, причому Мостовий двічі забивав нам голи з чистого офсайду. А в Тернополі “нивівці” перемогли лідера радянського футболу – 1:0, а ще мали кілька моментів, щоб створити сенсацію та обіграти маститого “Спартака” з великим рахунком (двічі Назаренко не зумів переграти Рината Дасаєва).

– …Найкрасивіший гол….

– Перший, який пригадую, це потужний удар і відповідно гол метрів з 35 у ворота вінницької “Ниви” (1989 рік).

– …Найуспішніший сезон у Вашій ігровій кар’єрі?

– Вдалих сезонів було чимало, а успішними вважаю ті, в яких разом з командою ставав призером змагань. До таких можна віднести 1982 (“Колос” Павлоград), 1987, 1989 (обидва – “Нива” Тернопіль), 1992 (“Приладист” Мукачеве) роки.

– Якою була зарплата футболістів у часи Вашої ігрової кар’єри?

– У Підгайцях нам платили по 130-150 карбованців плюс 40 преміальних за перемогу. Футболісти тоді рахувалися працівниками колгоспу. У другій лізі зарплата була трішки вищою – 160 крб., а преміальні – ті ж. Плюс певні доплати. Якщо офіційно я був працевлаштований у ФСТ «Колос», то доплату в Тернополі отримував у автопарку. Там бував тільки у дні зарплати. Пригадую, коли працевлаштовувався, у бухгалтерії мене запитали, як я хочу отримувати кошти – раз на місяць чи два (аванс і зарплата). Я відповів, що раз, щоб зайвий раз не ходити.   

– Чи допомагало партійне керівництво футболістам «Ниви»?

– Окрім квартир, це автомобілі. Їх, правда, безкоштовно ніхто не давав гравцям. Ми їх купували, але автівки тоді були дуже у дефіциті, нам же їх пропонували без черги. Раз на місяць організовували для родин футболістів автолавку з одягом, двічі на місяць – з дефіцитними продуктами харчування.

– Ви згадували про автомобілі. Їх отримували не всі гравці. Вам він дістався?

– Так, у 1987 році за 7,5 тисячі карбованців придбав нову «п’ятірку». Але на ній не їздив, одразу продавши за «десятку». Згодом прикупив «сімку», але вона до команди вже не мала відношення. 

– Де здобували освіту?

– Даючи добро  грати за підгаєцьку «Ниву», була домовленість із Потупою, що я поступлю на навчання в Тернопільський педагогічний інститут. Але так сталося, що після мого офіційного дембелю я перейшов у «Поділля». Місцеве керівництво допомогло влаштуватися на навчання у Кам’янець-Подільський педінститут. Щоправда, його не закінчив, а після першого курсу забрав документи, бо не міг здати хімії. Вже коли грав за тернопільську «Ниву», у 1984 році поступив до місцевого педінституту, де на заочному відділенні навчався 5 років. Було не просто, але скажу одне: так, як я вчив анатомію, мабуть, її ніхто не знав. 

– Побутує думка, що футболісти у радянські часи добряче напивалися?

– За наших часів гравці такого собі не дозволяли. Десь після матчів можна було собі розслабитись, але щоб напиватися – ні. У кожного була сім’я, тому якщо збиралися сім’ями, то могли собі посидіти до 11-12 вечора, а далі потрібно було класти дітей спати. Та й у ті часи алкоголь у вільному доступі було не просто придбати. Якщо було шампанське – купували його, була горілка, то могли взяти півлітра та випити по сто грамів. Але це було лише після матчів, коли наступного дня був вихідний.

– А чи палили?

– Після училища і до 25 років палив, а потім, перед тренувальним збором у Ялті, кинув. Звичайно, відкрито перед тренерами не палив і мене з сигаретою так ніхто і не спіймав. Хоча грав в обороні надійно, команда показувала результат, тому ніхто особливо мене в цьому плані не контролював. Щоправда, коли поїхав грати в Угорщину, знову почав палити.

– Не жалкуєте, що по житті вибрали футбольну дорогу?

– Я ні про що не жалкую. Зробив хорошу футбольну кар’єру, а те, що не грав у великих клубах, – моя вина, напевно, мало тренувався. Хоча були реальні пропозиції перейти в команду першої союзної ліги, куди мене кликав особисто Євген Кучеревський. Також на початку кар’єри кликали у львівські «Карпати», але тоді почався процес їх об’єднання зі СКА, і так цей перехід зірвався.  

БІОГРАФІЯ

Мацюпа Роман Йосипович

Дата народження – 7 березня 1960 року

Місце народження – м. Стрий Львівської обл.

Перший тренер – О.П. Кухар

Амплуа – захисник

Грав за команди – «Трудові резерви» (Львів), «Поділля» (Хмельницький), «Колос» (Павлоград), «Приладист» (Мукачеве), ФК «Кішкереш» (Угорщина), «Шахтар» (Дорох, Угорщина), «Карпати» (Мукачеве), «Дністер» (Заліщики), «Нива» (Теребовля), «Колос» (Зборів), «Сокіл» (Радивилів).

За тернопільську «Ниву» на майстрівському рівні провів 368 матчів та відзначився 31 голом.

Тренував команди – «Сокіл» (Радивилів), «Сталь» (Алчевськ), ФК «Атаки» (Молдова), ФК «Гримайлів», «Сокіл» (Бережани), ФК «Чортків», ФК “Вишнівець”.

Президент ТОГО ФК «Нива» (Тернопіль) – 2010-2016 рр.