Воротар-легенда з Підгайців Юрій Мороз у 58(!) років виходив на футбольне поле у складі “Ниви”

Минулої неділі, 19 вересня, у Підгайцях відбувся дружній футбольний матч, приурочений 60-річчю відомого на Тернопільщині воротаря Юрія Йосиповича Мороза. Це унікальний у своєму роді голкіпер, адже зовсім нещодавно у віці 58(!) років він ще одягав воротарську футболку підгаєцької «Ниви», за яку відіграв від дзвінка до дзвінка декілька матчів у першій лізі чемпіонату Тернопільської області. А в далеких 1979-80-х роках Юрій Йосипович виступав у зірковій команді з Підгайців разом з Ігорем Яворським, Ігорем Біскупом, Володимиром Венгриновичем, Романом Мацюпою та іншими. З ним ми поспілкувалися та пригадали найцікавіші епізоди з його футбольного життя.

Юрій Мороз отримує іменну футболку до 60-річчя  від голови Асоціації футболу Тернопільщини Тараса Юрика

– Чому саме футбол обрали своїм найбільшим захопленням у житті?

– Усе просто. Народився я в Підгайцях, а батьківська хата була за 300 метрів від стадіону. З дитинства було велике бажання займатися спортом, а найбільше душа лежала саме до футболу. Та й у нашому містечку особливого вибору спортивних секцій не було. Тоді майже всі хлопці ганяли м’яча, і я теж це робив. Практично одразу став на ворота, був, як то кажуть, самоучкою, самостійно вивчав ази воротарського мистецтва, адже тренера не мав.

– А чому обрали саме воротарську позицію, адже в дитячі роки хлопчаки не з великим бажанням стають у рамку воріт, швидше навпаки? 

– Воротарська – це не проста позиція, одна помилка, спіймавши гаву, може дорого коштувати команді. Напевно, краще було б і мені грати на полі, тоді менше відповідальності. Навіть у свій час пробував грати на позиції останнього захисника, але все ж душа більше лежала до воріт.

– Коли вперше стали грати за дорослу команду?

– Це було в 1977 році. Будучи ще школярем, мене запросили у футбольну команду села Старе Місто, що за кілька кілометрів від Підгайців, яка брала участь у чемпіонаті тоді ще Бережанського району. Командою опікувався колгосп «Шлях комунізму» відомого у нашому краї господарника Івана Михайловича Потупи. Незважаючи на свій молодий вік, одразу потрапив до основного складу дорослої команди.

– А яким чином отримали запрошення від підгаєцької «Ниви», яка вже тоді була доволі сильною бойовою одиницею і ставила перед собою високі цілі?   

– У Бережанах стадіон був на реконструкції, через це тамтешню команду перевели у Підгаці, і вже вона представляла Бережанщину в чемпіонаті Тернопільської області. Оскільки я був місцевим молодим воротарем, мав певні задатки, тренери мене й запросили в «Ниву». На цьому рівні я, щоправда, основним стражем воріт «Ниви» не був, а дублером. Хоча добре пам’ятаю сходження цієї команди до футбольних вершин. У Підгайцях тоді була й справді зіркова команда – Володимир Венгринович, Ігор Біскуп, Петро Дідик та інші.

– А чому не продовжили з ними сходження до ліги майстрів?

– Наприкінці весни 1979 року мене забрали до війська. А коли повернувся, тоді в Підгайцях підібрали ще кращих виконавців, аніж були раніше, я ж відстав від них. Скажімо, тоді воротарями «Ниви» були Віталій Ніколенко та досвідчений Володимир Садковський, закономірно, що я не міг їм скласти конкуренцію, відповідно «зачепитися» за команду не зміг. Довелося перейти на нижчий рівень. Коли ж ту команду перевели у Бережани, в Підгайцях з нуля створювався новий колектив, який теж мав назву «Нива». З часом я повернувся на доармійський рівень, здобув певний досвід і в тій новій команді вже був номером один, з нею починав грати у чемпіонаті області, згодом у всеукраїнських змаганнях. Тобто це була моя друга «закрутка» у футболі, а з тією «зірковою» командою, яка здобула для Тернопільщини путівку до ліги майстрів, я вже не грав.

– А чи не мали у майбутньому запрошень з команд майстрів?

– У 1983 році в Харкові проходили всесоюзні змагання серед спортивних товариств, і команда, за яку я виступав, зайняла друге місце. Тоді мене запрошували у «Новатор» із Жданова (нині – Маріуполь). Але тодішній тренер бережанської «Ниви», яка вже грала у другій лізі, Михайло Михайлович Донець і начальник команди Володимир Григорович Аксьонов, очевидно, мали певні надії на мене і не відпустили у «Новатор», і так цей перехід зірвався. 

– Але Ви гравцем бережанської «Ниви» так і не стали…

– З бережанською командою восени того ж року їхав на тренувальні збори до Болгарії. І так сталося, що я з собою взяв кілька зайвих «червонців». Тоді дозволялося вивозити за межі Радянського Союзу до 300 карбованців, а в мене було більше. Хотів щось прикупити для родини, адже коли ще буде така нагода побувати за кордоном, подумав я… На кордоні зайву суму виявили. Оскільки в СРСР у подібних поїздках футбольні команди супроводжував працівник КДБ, відповідно після повернення з-за кордону головний тренер «Ниви» Михайло Донець мене відрахував з команди.

– Не прикро було за той інцидент, адже кар’єра могла скластися по-іншому?

– Прикро, звичайно. На мій погляд, Михайло Донець у тому випадку був неправий, адже я тоді мав лише 22 роки і, напевно, не все розумів. Але сталося те, що сталося, поїзд пішов, і змінити я вже нічого не зміг.

Два покоління підгаєцького футболу – 5-разовий чемпіон області Юрій Мороз та майстер спорту міжнародного класу Іван Шкварло

– Ви відносно не високий на зріст, чи не відчували з цього приводу дискомфорту?

– У кращі часи мій ріст був 178 сантиметрів. Тренери відзначали мою вроджену скакучість, яка, напевно, компенсувала брак зросту. Хоча у Бережанах я знаходився під Тарасом Белеєм, він був меншим за мене на два сантиметри, але це не завадило йому зробити чудову воротарську кар’єру. Власне він брав шефство наді мною, був свого роду моїм наставником і часто повторював, мовляв, він уже на воротарській «пенсії», і я можу стати його наступником у «Ниві». Просив, щоби я на тренуваннях багато працював над собою, показував вправи для покращення росту та скакучості. Також дещо взяв від тренерів, з якими доводилося працювати, зокрема Євгена Камінського, Михайла Донця, начальника команди Тараса Греняка. На жаль, у ті часи не було тренерів для воротарів, як є зараз, які безпосередньо працюють з голкіперами, тому багато чому сам вчився. Скажімо, займався й іншими видами спорту, зокрема, тенісом, який розвивав реакцію.

– А хто був Вашим кумиром, на кого рівнялися?

– Тоді по телевізору не показували стільки футболу, тому оцінював гру і брав приклад із воротарів київського «Динамо» – Євгена Рудакова та Віктора Баннікова. Також намагався вчитися у тих голкіперів, з якими безпосередньо грав і які були кращі за мене.

– Як склалася Ваша подальша футбольна кар’єра, адже із грою №1 не розлучилися?

– Після того, як «Ниву» з Бережан перевели до Тернополя, довгий час виступав за підгаєцьку і бережанську «Ниву» в чемпіонаті області та чемпіонаті УРСР серед команд колективів фізкультури. Тривалий період захищав кольори монастириського «Колоса», у його складі двічі став чемпіоном області. Був навіть момент, коли команда з Монастириськів брала участь у турнірі за право грати у перехідній лізі чемпіонату України (першість Центральної Ради ФСТ «Колос»), але в останньому матчі у Самборі («Маяк» Моршин) при рахунку 1:1 арбітр призначив у наші ворота сумнівне пенальті на 90 плюс п’ятій хвилині, і ми той матч програли і в підсумку стали другими.

– А загалом Вас можна назвати спеціалістом із відбиття пенальті?

– Одинадцятиметровий удар відбити не просто, однак по кар’єрі часто доводилося виходити переможцем у дуелі з польовими гравцями. Пам’ятаю, у Підгайцях грали кубковий матч із тернопільською «Ватрою» чи «Комбайнобудівником» і вдалося стати переможцем серії пенальті й виграли той трофей. Також прогадую, що в товариському матчі у Бережанах відбив одинадцятиметровий від Олексія Михайличенка, майбутньої зірки київського «Динамо» та збірної СРСР.

– А був найнезручніший нападник, який Вам забивав багато м’ячів?

– Важко одразу й пригадати. На пам’ять приходить форвард зі Зборова Володимир Мандзюк, котрий «полюбляв» у штрафному майданчику падати (сміється, – авт.), й арбітри часто на це велися та призначали у мої ворота пенальті. Якщо ж говорити про зіркових нападників, то у свій час бережанська «Нива» грала товариський матч із київським «Динамо». Тоді Ігор Бєланов, майбутній володар «Золотого м’яча» кращого футболіста Європи 1986 року, забив мені три м’ячі. Удари в нього були унікальні, ніби бачиш момент удару, траєкторію м’яча, думаєш, що зреагуєш, але його постріли були настільки жорсткі, що не справлявся з ними.

– Чим пишаєтеся за свою довгу футбольну кар’єру?

– Напевно, футбольним довголіттям, адже не так багато знайдеться майстрів шкіряного м’яча, які до стількох років можуть виходити на футбольне поле і своїм прикладом підтягувати за собою молодь. У кожного є свій рівень – хтось чемпіон світу, хтось чемпіон Європи, а хтось і чемпіон області. Я, до прикладу, ставав чотири чи п’ять разів чемпіоном Тернопільської області у складах бережанської «Ниви» та монастириського «Колоса». Також виступав у золочівському «Соколі», але здобути призове місце в сусідній області не судилося.

– Востаннє в офіційних матчах Ви виходили на футбольне поле в чемпіонаті області в 2019 році, маючи 58(!) років. За яких обставин це трапилось і як вдається так довго підтримувати спортивну форму?

– Тоді в підгаєцькій «Ниві» були проблеми з воротарською позицією, голкіпер, який боронив її ворота, несподівано перейшов у Чортків, і мій давній колега Петро Калиняк, з яким ще починав грати наприкінці 1970-х, попросив, щоби я допоміг рідній команді. Звичайно, роки беруть своє, було по-різному в тих матчах, і пропускав, і десь рятував, але головне, що взявся допомогти команді, адже «Нива» назавжди залишилася в моєму серці.

А почалося все давно. Ми всі люди, можемо собі трішки дозволити з’їсти й випити. Після цього вставав зранку і те все «зганяв». У Бережанах мені тренери сказали: будеш мати 73-74 кг, знаходитимешся в обоймі команди, і порекомендували натягнути теплий костюм і «зганяти» зайві кілограми. Із них пір я звик до режиму і зайві кілограми на мені не наростають (сміється, – авт.).

– Яке нині місце займає футбол у Вашому житті?

– Бажання є, щоби й далі грати в цю цікаву гру. Кожної неділі на рідному підгаєцькому стадіоні разом з іншими ветеранами граємо у футбол. Хто бігає, хто ходить по полю, але це вже інше питання, головне – є люди, які не хочуть з ним розлучатися, тим самим підтримують своє тіло у тонусі.

– Футболісти Вашого рівня достатньо заробляли, щоби безбідно жити?

– Так, достатньо. Керівництво команд намагалося зробити так, щоби за фінанси футболісти не думали, а переймалися лише грою. Скажімо, я був спортивним інструктором у двох колгоспах, за що отримував у середньому 250 карбованців. Плюс були премії 30-40 крб. за перемоги. У Радянському Союзі це були непогані гроші, адже прості робітники чи колгоспники тоді отримували по 130-150 крб. на місяць, футболісти мали під 300-та, а хтось міг і більше «увірвати», знаю таких, хто був на ставках і в трьох колгоспах. Футболістів, які могли зробити гру, забезпечували кращими фінансовими умовами, і це природно. 

– Спорт і футбол зокрема займає у Вашому житті велике місце, а чи переплетений він з основною професією?

– Ні, за освітою я механік, останніх 23 роки працював за спеціальністю у місцевому райавтодорі…