Футбол грали шнурованим м’ячем, корки до бутсів прибивали цвяшками, а на виїзні матчі їздили на роверах

55-річчя давидківського футболу відзначили зустріччю ветеранів

На Тернопільщині є багато сіл та містечок, які залишили слід в історії тернопільського футболу. Одне з таких – село Давидківці, що на Чортківщині. Місцева команда – неодноразовий чемпіон Чортківського району, в 1979-82 роках виступала у чемпіонаті Тернопільської області і навіть у 1979 році виграла її другу групу, а також виходила до півфіналу обласного кубка. 55 років минуло з часу першого офіційного виступу сільської команди з Давидківців у чемпіонаті району. Про цей колектив поведемо нашу сьогоднішню розповідь. Для цього до розмиви ми запросили місцевих ветеранів, яких зібрав «батько» давидківського футболу Володимир Петрович Рудзік.

«Завгосп, як побачив рахунок, сказав, що так і колгосп можна програти у футбол»

Уперше футбол у Давидківцях почали грати в 1950-х роках. Це були виключно дружні матчі з командами сусідніх сіл – Колиндян, Шманьківчиків тощо. Приймали у себе на так званому футбольному полі за яром, а на виїзні матчі їздили на роверах.

Уперше на офіційний рівень команда з Давидківців вийшла в 1966 році, коли заявилася на чемпіонат Чортківського району. Щоби визначити кращих футболістів, які репрезентували село на районному рівні, проводили внутрішню першість села за участю п’яти команд.  

– Перша історична гра «Дружби» з Давидківців відбулася на домашньому стадіоні з командою села Товстеньке. Той матч ми програли – 1:4. Суперники були значно старші за нас, у нашій же команді грали одні пацани, яким було по 13-15 років. Жінки, які дивилися на те дійство, між собою перемовлялися, мовляв, погляньте, які старі хлопи, а вони ще бавляться в «галку» (сміється, – авт.), – пригадує автор першого історичного забитого м’яча у першому поєдинку давидківської команди Ярослав Ходоровський.

У дебютному сезоні футболісти «Дружби» грали у формі та взутті, які вони самі собі купували, а вже з наступного року її було закуплено коштом колгоспу.

– Тоді Журавель був головою колгоспу, а Петрівський – секретарем парторганізації. В останнього був син Олександр – наш ровесник. Зібралися хлопці, і при всіх я йому кажу: поки тато не купить форму для команди, щоби ти до нас не підходив ближче, як на три метри. Напевно, йому прикро було чути такі слова, і на наступний рік ми із завгоспом Миколою Бойчуком поїхали до Чорткова і у спортивному магазині придбали два комплекти форми: футболки – оранжеві й рожеві, труси – червоні й білі, а також 18 пар бутсів. Завгосп, як побачив рахунок, сказав: «Так і колгосп можна програти у футбол» (сміється, – авт.). Корки до бутсів були шкіряними і їх до підошви прибивали цвяшками. Пригадую, перший матч в обновці зіграли на виїзді в Товстенькому, і після того поєдинку половину корків погубили на футбольному полі, – розповів Володимир Рудзік.

– Мій вуйко лагодив туфлі. Щоби ми мали в чому грати наступні матчі, з ним домовилися, щоби він ті корки знову прикрутив. Зробив роботу на славу, бутси могли порватися, а корки залишалися (сміється, – авт.), – пригадує ще один гравець команди Володимир Копистинський.  

– У перші роки транспорту нам ніхто не давав, а грати хотіли, тому діставалися на виїзні матчі, як могли. Мені якраз тоді батьки купили новий ровер. Беру одного на раму, іншого – на багажник, і так їхали в інші села. То вже згодом на команду виділяли бортову машину, а потім в інші населені пункти їздили навіть автобусом, – розповідає ветеран давидківського футболу Ярослав Шиптицький.

– На м’яч скидалися по 20-50 копійок. Він у ті часи був шнурований. У його середину вставлялася камера. Вигідний такий м’яч був тим, що як камера тріскала, її можна було замінити. Щоправда, якщо такого м’яча відбивав головою, то вже хірурга тут не потрібно (сміється, – авт.), – доповнює ще один гравець «Дружби» Йосип Салій. 

Спочатку команда з Давидківців виступала не дуже вдало (у сезонах 1966-67 рр. займала останні місця у своїй групі). Це й не дивно, адже виконавці були дуже молоді, до прикладу, найстаршим був Володимир Рудзік, який навчався у 8 класі, а інші гравці були ще молодші – із 6-7 класів. Поступово команда змужніла, а в 1978 році таки стала чемпіоном району. У тому сезоні колектив із Давидківців спершу переміг на попередньому етапі, а потім у фінальній частині в групі було подолано чортківський «Локомотив» (4:2) та «Колос» зі Свидової (2:0), а у фіналі в Чорткові перемогли «Ниву» з Білої (3:1).

Чемпіонами району стали: Богдан Козак (тренер і воротар), Євген Козак, Петро Шиптицький, Володимир Совишин, Тарас Матвіїшин, Євген Сцібан, Володимир Явний, Богдан Явний, Борис Сцібан, Володимир Захарчук, Володимир Рудзік.

«Я о 5-й годині встаю, даю наряди, а в 7-й приходить Рудзік і вже мені дає наряди»

За ініціативи Володимира Рудзіка команда з Давидківців вирішила спробувати свої сили в чемпіонаті Тернопільської області по другій групі і з першої спроби її було виграно.

– Ми якщо виходили на футбольне поле, то віддавалися до останнього. Важко було, можливо, за технікою відставали від інших команд, але бажання показати хороший футбол було неймовірне. Майже весь сезон ішли в лідируючій групі південної зони. В останньому матчі потрібно було зіграти щонайменше внічию, щоби стати першими у своїй зоні. Суперник – команда радгоспу «Тернопільський» із Кутківців. Цей матч відбувся у будній день, ми мали їхати на виїзд. Я тільки прилетів із Мурманська до Києва, телефоную в Давидківці, а там мені кажуть, що немає чим їхати. Оперативно це питання вирішую, беремо таксі та їдемо до Тернополя. Запізнилися десь на півтора-дві години. Суддя вже не хотів проводити матч. Але я з ним поговорив по-чоловічому, пригрозив, що матиме неприємності, якщо не розпочне гри, мовляв, я відірвав футболістів від комбайнів, тракторів, привіз на гру, і тут така ситуація. Матч таки розпочали. Ми першими пропустили м’яча, надворі сутеніло, за 5-10 метрів один одного не бачили. Я попередив арбітра, щоби часом не свиснув раніше. Нам таки вдалося наприкінці матчу забити рятівний гол, поєдинок завершився внічию – 1:1, – пригадує Володимир Рудзік.

Володимир Рудзік презентував усім ветеранам рожеві футболки з надписом “Дружба”

Фінал другої групи чемпіонату області відбувався із двох матчів, а в суперниках був переможець іншої групи – «Колос» із Надрічного Бережанського району. Обидва поєдинки завершилися внічию. У першому на полі суперників був зафіксований рахунок 3:3, а в матчі-відповіді – 1:1. За рахунок більшої кількості м’ячів, забитих у гостях, переможцем першості області було проголошено команду з Давидківців. 

У 1980 році колектив заявився в першу групу чемпіонату Тернопільської області. У тому році біля керма команди став майстер спорту СРСР, відомий за виступами на майстрівському рівні Володимир Опанасович Прошкін. Сезон команда розпочала домашнім матчем проти суперника з Борщева. Дорослі перемогли з рахунком 2:0, юнаки – 3:0. Той сезон давидківська команда завершила на 9 місці у своїй зоні серед 13 команд-учасниць. Головне завдання, як пригадують ветерани, бути вище за чортківський «Локомотив» та борщівський «Цукровик», було виконано. Юнаки ж взагалі стали бронзовими призерами.

 1982 рік став останнім, у якому колектив виступав серед еліти тернопільського футболу.

– Пригадую, у 1982 році вночі стою на вахті і телефоную Годесу, який в обласній федерації відповідав за футбол. Питаю, Борисе Ізраїловичу, як там моя команда? І чую у відповідь: «Володю, гірше немає куди. Твої програють, мають уже неявку». У той час наш корабель зайшов на два тижні в Севастополь поповнити запаси. Нормальні люди – офіцери і мічмани – на літак і поїхали до Сєвероморська до своїх сімей, а я сідаю на поїзд і їду в Давидківці, щоби підсилювати команду. За допомогою того ж Годеса вдалося запросити п’ять футболістів із Чернівців. Привожу їх у Давидківці, а голова колгоспу Степан Антонович Сорока й каже: «Я о 5-й годині встаю, даю наряди, а в 7-й приходить Рудзік і вже мені дає наряди» (сміється, – авт.). У нього була резиденція, в якій приймали поважних гостей з району чи області. Він звідти з’їхав, щоби туди поселити футболістів. Поставили їм телевізор, ліжка, на тракторній бригаді годували. Футболісти із Чернівців були доволі високого класу. В першому ж матчі на домашньому стадіоні ми грали з сильним тоді підгаєцьким «Колосом». Суперники були гонорові, з пакетів витягують нову форму. Вболівальники кажуть, що суперник заб’є нам купу голів. Ми ж його тоді сенсаційно розгромили (3:0). На наступний матч їдемо до Підгайців. Гравці «Ниви» забивають один гол, а десь хвилин за 15-ть до закінчення матчу ми отримуємо право на пробиття штрафного удару. І Юрій Лєпестов, один із п’ятірки чернівецьких футболістів, потужно пробив метрів із 40-ка, і м’яч по неймовірній траєкторії попри штангу залетів у ворота. Невдоволені підгаєцькі футболісти підбігають до судді, мовляв, порушення правил не було, сотня вболівальників вибігла на футбольне поле. Ми йдемо до автобуса і бачимо, як арбітри біжать, а десятки глядачів за ними з кулаками. Суддів узяли в кільце, заспокоїли гарячі голови вболівальників, і так той матч завершився внічию – 1:1. Чому сезон-1982 став для команди із Давидківців останнім у чемпіонаті області? Місцеві гравці вже стали старшими і не витримували того рівня, який був у першій групі чемпіонату області, а керівництво села, напевно, не захотіло запрошувати футболістів зі сторони. Та й я тоді трішки відійшов від футболу, не так часто, як раніше, приїздив, бо в 1982 році поступив до Ленінградської військово-морської академії, – розповів пан Рудзік.

Далі футбол у Давидківцях, звичайно,  був, але виключно на районному рівні. Ще одного разу, в 2001 році, команда з Давидківців, яка вже мала назву «Нічлава», виборола звання чемпіона Чортківського району, тоді нею опікувався Олег Ходоровський. А також двічі вигравала першу групу, а в 2013-му здобула районний суперкубок. Також команда успішно виступала на всеукраїнських змаганнях ДСТ «Колос» серед сільських колективів. За останні досягнення варто завдячувати Володимиру Рудзіку, котрий взяв на себе важку фінансову ношу.

Стадіон у Давидківцях по коліна в траві, у футбол там давно ніхто не грає

Нещодавно завдяки пану Рудзіку ветерани давидківського футболу змогли разом зібратися, щоби пригадати ті славні футбольні часи їхньої юності. Спершу вони побували на сільському цвинтарі, де провідали могили футболістів із Давидківців, яких уже немає  серед живих. Згодом звернули на стадіон, який бачив чимало славних перемог місцевих футболістів, а також двічі на ньому виступали ветерани київського «Динамо» (1994-й та 1999 рр.). На жаль, спортивна арена зустріла ветеранів, м’яко кажучи, у дуже поганому стані. Футбол у селі занедбали, у місцевої влади руки не доходять, щоби привести газон до більш-менш пристойного вигляду, нині там хіба що можна корів випасати. На очах у сивочолих чоловіків від такого стану речей сльози виступили, адже вони добре пам’ятають, як тут ошатно було в 1970-80-ті роки. Опісля ветерани мали змогу в дружній атмосфері пригадати ті славні часи, коли вони закладали фундамент давидківського футболу. А завершилося дійство доволі несподівано. Господар свята Володимир Рудзік презентував усім ветеранам рожеві футболки з надписом «Дружба», саме такого кольору була перша офіційна форма давидківської команди.

Історична довідка

Назва команди – «Дружба», «Нічлава».

Дебют на районному рівні – 1966 рік.

Чемпіон Чортківського району (вища група) – 1978, 2001 рр.

Чемпіон району (перша група) – 1987, 1996, 1998, 2000, 2006, 2012, 2015, 2016 рр.

Фіналіст районного кубка – 2001, 2012, 2013 р.

Володар суперкубка району – 2013 р.

Учасники чемпіонату Тернопільської області (перша група) – 1980-82 рр.

Чемпіон Тернопільської області (друга група) – 1979 р.