Капітан легендарного бучацького «Колоса» Янош Гаврош – про французьке коріння, запрошення у московський «Спартак», непереможний «Колос» та роль суддів

Нещодавно виповнилось 80 років багаторічному капітану легендарної команди «Колос» із Бучача Яношу Базиловичу Гаврошу. Починаючи із середини 1960-х та початку 1970-х років бучацькі «колосівці» наводили страх не лише на футбольні колективи Тернопільщини й України, а всього Радянського Союзу. Триразові володарі кубка СРСР «Золотий колос», п’ятиразові переможці всеукраїнських змагань ЦР ДСТ «Колос», чемпіони України серед команд колективів фізкультури, восьмиразові чемпіони області. Безпосереднім учасником тих унікальних для тернопільського футболу досягнень був виходець з угорської родини Янош Гаврош, для якого Бучач став більше, ніж рідною домівкою. У цьому стародавньому містечку над Стрипою відбулася зустріч з цим неймовірним футболістом.

«Я – чистокровний українець!»

– Яноше Базиловичу, чув багато легенд про Ваше походження, але хотілося б дізнатися про це, як то кажуть, із перших вуст?

– Народився я 22 квітня 1941 року у французькому місті Діжон. Родина переїхала туди на заробітки. Батько, Василь Петрович, працював там на шахті, а мама, Юлія Іванівна, була домогосподаркою. Мали у Франції невеличкий будинок, де мешкали батьки з дітьми. Після війни у 1945 році наша родина переїхали на батьківщину батьків – Закарпаття. Звичайно, можна було залишитися у Франції, але батьки поставили за мету переїхати додому. Так ми опинилися в Ужгороді. Спершу жили у бабці, а потім, коли батько почав працювати столяром на фанеро-меблевому комбінаті, нам дали 3-кімнатну квартиру, адже сім’я у нас була велика – я, брат і три сестри

– Імена батьків і дідусів українські, а чому Вас назвали на угорський манер – Яношем?

– З моїм іменем сталася ціла історія. У Франції я отримав ім’я Жан. А коли переїхали на Закарпаття, то там Жанів не було і мені дали схоже за звучанням мадярське ім’я Янош, відповідно у метриці зробили зміни. Якби жив у Франції, то, напевно, був би за національністю французом, в Угорщині – угорцем, а оскільки я в Україні, то є чистокровним українцем.

– Щоби закрити тему імен, ще запитаю про ситуацію з «по батькові». Ви – Базилович, а кажете, що батька звали Василь.

– Аналог імені Василь у французькій мові звучить як Базиль. Власне тому я і по батькові Базилович.

«Грав в одній команді з Йожефом Сабо»

– Як Ви прийшли у футбол?

– Відразу біля нашого будинку було невеличке футбольне поле меблевого комбінату. На ньому пропадав, як кажуть, день і ніч. Тільки зі школи приходив, одразу йшов грати у футбол. За 100 метрів від мого будинку мешкала наша футбольна знаменитість – Йожеф Сабо, котрий згодом став гравцем київського «Динамо» та збірної Радянського Союзу. Він був на рік старший за мене, тому менше дружили, до того ж він відвідував угорську школу, а я – українську. Натомість постійно пересікалися на футбольному полі, грали в одній команді на першість Ужгорода серед школярів. Що цікаво, більшість футболістів цієї команди були з нашої вулиці, яка тоді мала назву Шумна, а потім її перейменували на вул. Петра Великого (російський цар, – авт.).

Редактор “Номер один” Віталій Попович (справа) особисто привітав Яноша Гавроша з 80-річчям

– Футболом займалися в секції чи були самоучкою?

– У той період на Закарпатті майже всі футболісти були самоучками. Не є винятком і я. Діти з нашої округи проводили баталії на першість вулиці, району, а потім міста. Вже коли виступав на міських змаганнях, то у нас тренером був Василь Васильович Федак, якого можу назвати своїм першим наставником. Потім моїм основним тренером став Василь Андрійович Гажо, який виступав навіть у київському «Динамо». До речі, у ті повоєнні роки до головної команди республіки чисельно запрошували вихованців закарпатського футболу

– На якій позиції починали грати у футбол в юнацькому віці?

– У той період діти, такі як я, вибирали собі футболіста, який подобався. І на тій позиції хотіли грати. Моїм кумиром був наш тренер Василь Гажо, який віддавав дуже точні передачі партнерам на будь-яку відстань. Тоді грали за тактичною схемою 3 х 2 х 5, тобто з п’ятьма нападниками. І він діяв на місці лівого інсайда (форварда). На цій позиції і я хотів виступати. Але в нашій команді було аж четверо кандидатів на це місце. Тому довелося тягнути жереб. Що цікаво, лівим інсайдом тоді грав Йожеф Сабо, котрий мав добре поставлений удар і з двох ніг і, як і всі закарпатці, був надзвичайно технічний. Скажу по правді, Сабо був сильнішим за мене. Вже тоді він був професором, не даремно згодом став лідером київського «Динамо».

– Чи досягли якихось успіхів у дитячо-юнацькі роки?

– У складі збірної Ужгорода неодноразово перемагав в обласних змаганнях. З 15-річного віку виступав за юнаків Закарпаття на першість України. Деколи набагато важче було виграти першість Закарпатської області, де основними нашими конкурентами на регіональному рівні були команди з міст Мукачеве та Берегове, ніж всеукраїнські змагання.

«На москалі сина не віддам!»

– Доводилося чути, що Ви ледь не стали гравцем московського «Спартака»?

– У ті часи на Закарпаття на весняні тренувальні збори приїздили майже всі команди майстрів зі всього Радянського Союзу: «Спартак», ЦСКА, «Торпедо» (всі – Москва), «Зеніт» (Ленінград) тощо. Проводили спаринги з головною командою нашого регіону – ужгородським «Спартаком». Хтось із тренерів майстрівських команд попросив колегу з Ужгорода, щоби мене випустили на поле на 20-30 хвилин. Напевно, хотіли переглянути мою гру в спарингу. Очевидно, дії мої сподобалися, й одного дня до нас додому прийшов тренер-селекціонер московського «Спартака», щоби батьки дали дозвіл на переїзд до Москви. А мама каже: «На москалі сина не віддам!» Населення Закарпаття в той період дуже негативно ставилося до росіян, тому я залишився вдома.

 1966 рік. Капітану бучацької команди Яношу Гаврошу вручають кубок Тернопільського обкому ЛКСМУ

– Очевидно, московські тренери вийшли на Вас, бо бачили гру молодого Гавроша за юнацьку збірну Радянського Союзу.

– Був у мене короткий період, коли запрошували в юнацьку збірну СРСР. Здебільшого виходив на заміну в товариських матчах. Пригадую, партнерами по команді були Юрій Ананченко з донецького «Шахтаря», Юрій Севидов з московського «Спартака». На офіційні турніри рівня чемпіонату світу чи Європи, на жаль, не довелося поїхати. Чесно скажу, був слабший за моїх конкурентів по амплуа. Якби десь 10-го запасного можна було взяти, то так, але лише 18 футболістів потрапляли у протокол на гру.

– В основний склад ужгородського «Спартака» Ви теж так і не пробилися?

– Я знаходився у розташуванні цієї команди, навіть у 1959 році зіграв за неї у двох матчах на кубок СРСР, але тоді мене призвали в армію і більше в тамтешній «Спартак» не повернувся. Мав служити у спортроті при львівському ОДО (окружний дім офіцерів), але тоді отримав травму коліна. Операцію зробили в Івано-Франківську. Власне там і познайомився з тренером Петром Івановичем Савчуком, який мав великий вплив на мою подальшу футбольну кар’єру. Я йому вірив, він був людиною слова, тому й переходив у команди, в які він мене кликав – спершу в «Карпати» (Брошнів, Івано-Франківська область), а потім і бучацький «Колос». У нього був своєрідний характер, він перед керівництвом ставив вимоги: «Мені треба в склад того чи іншого гравця, щоби вирішувати поставлені завдання!» У Бучачі йому забезпечили ці умови.

«У Бучач перейшов через квартиру і хороші фінансові умови»

– Які такі особливі умови були створені, що Ви погодилися перебратися в Бучач?

– Найперше керівництво району в особі голови Бучацького райвиконкому Олексія Сергійовича Краснощокого вирішило побутові умови – я отримав квартиру, а також було «закрито» фінансове питання – отримував ставку одразу в трьох організаціях. Це були незначні кошти – по 80 карбованців, але загалом набігала хороша сума. Комусь може здатися, що там я просто брав гроші й нічим не займався? Це далеко не так. Скажімо, був оформлений інструктором зі спорту в колгоспі. Постійно виставляв команду на першість району, проводив шахові й шашкові змагання тощо.

– Але все ж Вас запросили в Бучач грати у футбол і показувати результат?

– Безперечно, і його вдалося досягнути. У 1965 році з Брошнева до Бучача запросили одразу сім футболістів. Це сталося посеред сезону, тому чемпіонами області ми не стали, дуже вже багато очок було втрачено на початку сезону. Нас випередила сильна команда з Бережан. Але вже з наступного року і аж до 1973-го ми нікому не віддавали звання чемпіона Тернопільщини.

– У дебютному сезоні Ви без нагород не залишилися, але також потрапили у скандал на кубку УРСР…

– У 1965 році, перемігши у фіналі команду з Теребовлі (4:2), здобули кубок області і право представляти Надзбручанський край у кубку України. Так склалися обставини, що вже на першому етапі змагань нам довелося на виїзді зіграти з тими ж «Карпатами», з яких прийшло поповнення. Хоча ми й переграли опонентів (2:0), суперник подав протест на результат гри. А все через те, що Ярослав Семанів перейшов до бучацької команди, але інколи підігрував за «Карпати». До того ж у нього була брошнівська прописка. Наш тренер Петро Савчук, щоби не розгорівся серйозний скандал, у суддівській узяв картку Семаніва, заліз під стіл та…  проковтнув її, щоби не було доказів. Однак нам було зараховано технічну поразку.

Я. Гаврош і його “золотий” бучацький “Колос

– У 1966 році до бучацької команди прийшов перший серйозний успіх і водночас перше велике розчарування?

– Наша команда заявилася на змагання сільських команд ДСТ «Колос». Спершу перемогли у відборі, який проходив у Береговому, а потім святкували перемогу і у фінальній частині в місті Шпола (Черкаська область). Того ж року Бучачу випала честь бути господарем фінальної частини чемпіонату УРСР серед колективів фізкультури. В останньому матчі проти команди з Севастополя нас влаштовувала нічия, але на останній хвилині, при рахунку 0:1 на користь суперника, наш нападник Микола Кривенчук не забив пенальті, який і вирішив долю золотих медалей. Для нас це була велика трагедія. Та поразка – одна з небагатьох, а можливо, і єдина бучацької команди на рідному стадіоні за всі роки, коли я в ній виступав. Тоді для «Колоса» не було авторитетів – збірна ветеранів СРСР, львівські «Карпати» чи тернопільський «Авангард».

«Тренер Петро Савчук і футболісти були проти того, щоби грати в класі «Б»

– Через два роки «Колос» таки виграв пульку КФК, але у клас «Б» чемпіонату СРСР чомусь не пішов?

– Тоді тренер Петро Савчук і футболісти були проти цього. Та й коштів, напевно, таких великих не було. Гравцям команди майстрів треба було офіційно платити зарплату, а де її було взяти?

– «Колос» тричі поспіль, з 1969-го по 1971 роки, вигравав кубок «Золотий колос» серед кращих сільських колективів СРСР. Ви й справді були настільки сильніші за суперників?

– Тоді у нас була дуже сильна команда, і якщо суперники не працювали з суддями, то перемогти бучацький «Колос» було справою надскладною. Хоча ми два перших сезони, відколи започаткували «Золотий колос», не могли його виграти. Не в останню чергу судді допомагали суперникам з Росії. Скажімо, перед початком дебютного розіграшу, фінальна частина якого проходила в Якимівці (Запорізька область), Савчук висміяв одного суддю, а цього арбітра призначили обслуговувати наші матчі. Він затаїв образу на тренера, що відбилося на нашій команді. Вже у наступні роки Петро Іванович зробив висновки, добре знав, як працюють наші опоненти, і більше подібних ситуацій не повторювалось. Так, «Колос» тричі поспіль здобував кубок за перемогу в «Золотому колосі», який навічно залишився в Бучачі і нині знаходиться в музеї.

Три із чотирьох забитих м’ячів нападниками «Колоса» були з передач Гавроша

– Пане Яноше, Вам випала честь усі ці роки виводити бучацьку команду з капітанською пов’язкою.

– На початку кожного сезону капітана визначала команда. Ставалося так, що мені партнери постійно довіряли цю місію, а мій сусід по сходовій клітці Михайло Соломчак був віце-капітаном. Чому саме мені випадала така честь, не знаю, адже у команді я не був найстаршим. Напевно, через те, що я грав з головою (сміється, – авт.), був розпасовщиком команди, пробивав майже всі штрафні удари.

– Бучацькі вболівальники зі стажем розповідають одну легенду. Мовляв, дай м’яча Яношу Гаврошу, а він і скаже: «Шпонько (нападник «Колоса» Роман Шподарунок, – авт.), діставай!» Невже настільки вивіреними були Ваші передачі, що нападники легко забивали суперникам?

– Я не був фізично сильний, але голова в мене дійсно працювала. Хтось підраховував, що три із чотирьох забитих м’ячів нападниками «Колоса» були саме з моїх подач. Не буду стверджувати, але десь на процентів 50% так воно й було.

– А був у команді форвард, який відчував Вас із пів слова?

– Найбільше відчував мене Ярек Семанів, з яким ми разом приїхали у Бучач в 1965 році. Ми навіть зовнішньо були схожими, і зачіски теж були однакові…

– Коли вже були сформованим футболістом, мали запрошення від іменитих команд?

– Навіть не пригадаю. Скажімо, той же тернопільський «Авангард» для мене не був авторитетом. У Бучачі були незрівнянно кращі фінансові умови, ніж у Тернополі.

– Не жалкуєте, що свого часу не прийняли запрошення того ж московського «Спартака»?

– Звичайно, тоді кар’єра могла скластися по-іншому, але я ні про що не шкодую. Хоча міг би прогресувати і грати в командах вищого рівня. Голова в мене працювала на всі сто. Фізично потрібно було підкачатися, я ж не хотів цього робити, бо в Бучачі все вдавалося. Тобто вибрав варіант легшого спротиву.

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Зарплата футболістів «Колоса» залежала від кількості проведених матчів?

– Чим більше поєдинків, тим краще було для футболістів. Про ставки я вже говорив вище. Кожна гра – це ще 2,50 крб. на харчування. Стільки ж передбачалося за кожне тренування. Однозначно, тоді в Бучачі футболісти отримували хорошу платню.

– Як у ті часи футболісти відпочивали?

– Ті, хто після футболу не йшов шукати пригод на свою голову, грали у шахи, навіть була черга. Не без того, щоб не грали в карти, звичайно, на гроші. Спершу це були невеликі суми, а коли в «Колосі» з’явилися футболісти з Тернополя (Прошкін, Науменко, Пасько), то ставки збільшилися. Одного разу мене «роздягнули», я загорівся, а проти мене грали на «три руки». Це для мене була наука, відтоді більше на гроші не грав. Напевно, мав силу волі, бо багатьох карти затягували. 

– А загалом як ставилися до свого здоров’я – вживали спиртне, палили?

– Після гри, якщо до наступного матчу ще був тиждень, міг дозволити собі закарпатcький напій фрич. Брав по 100 грамів сухого вина і мінеральної води, накривав стакан кришкою і стукав ним об коліно. Вмістиме змішувалось, шуміло, а сам напій був схожим на шампанське. Мені цього повністю вистачало, інших спиртних напоїв не вживав, як і не палив. У дитинстві одного разу спробував, батько побачив, як дав по чолі, відтоді жодного разу цигарок до рота не брав.

– Ви досить рано, у 32 роки, «зав’язали» з футболом…

– У Радянському Союзі вважали, коли футболісту 30 років, то він команді вже був непотрібний. Я не мав бажання грати через іншу причину – «наївся» футболом. Мав проблеми з коліном, а тоді, коли в 1973 році Петро Савчук перейшов на роботу до Тернополя, вже не було у Бучачі заради чого «уродуватися» на футбольному полі.

– Чим займалися після футбольної кар’єри ?

– Закінчив Тернопільський педінститут і після активних футбольних виступів працював учителем фізкультури у Підзамочку та Звенигороді майже до 70 років.

– Цікаво, коли ти упродовж багатьох років перебуваєш під постійними фізичними навантаженнями, а потім в один момент все кидаєш, чи не є це стресом для організму?

– Я теж задумувався над питанням, як буду виглядати через кілька років. Вважав, що не можна стояти на місці, бо кров застоїться в моїх жилах. Тому намагався постійно бути в русі – пробіжка, зарядка тощо. Навіть маючи поважний вік, стараюся по набережній якщо не пробігтися, то хоча б пройтися, а вдома зробити по 50 присідань.

– Пане Яноше, а дружина як ставиться до футболу?

– Ми кохали один одного і це було для нас основне! Познайомився з Дарією у Брошневі. У неї мама словачка, добре знала угорську мову, то ми з нею часто на ній спілкувалися (сміється, – авт.). Виховали двох доньок – Віку й Тамару. Мама дала правильні імпульси дітям, і вони вибрали іншу дорогу в житті, відмінну від спорту, хоча одна з доньок подавала надії у шахах.