69-річний фермер із Теребовлянщини досі грає футбол за ФК «Дарахів»

Зі Степаном Томковичем Іваніцьким познайомився на чемпіонаті Тернопільської області з міні-футболу серед ветеранів, яким виповнилось 50 років і більше. У цих змаганнях наш герой і його команда здобули срібні нагороди. Під час розмови пан Степан повідав, що цьогоріч став уперше для себе чемпіоном області, а також про те, що у свій поважний вік, а йому вже 69 років, він виступає у чемпіонаті Теребовлянського району з великого футболу (не ветеранського!), де грає пліч-о-пліч зі своїм сином та внуком. Поділитися секретами футбольного довголіття ми попросили цього і справді унікального в своєму роді чоловіка.

«Фермер – це не професія, а покликання, бо землю треба й справді любити, тоді вона віддасть сторицею»

– Особливого секрету немає, насамперед – це здоровий спосіб життя. Намагаюся постійно бути в русі, адже, як відомо, рух – це життя. Це я добре засвоїв ще у дитинстві, і потім теж ніколи не стояв на місці. Адже 25 років пропрацював у школі вчителем фізкультури. На рівні з учнями старших класів бігав кроси та виконував інші спортивні вправи. Нині теж не полишаю бігу, майже щоранку попри річку пробігаю 1-2 кілометри.

– Степане Томковичу, Ви, мабуть, уже на заслуженому відпочинку, маєте чимало часу, щоби приділяти увагу спорту?

– Я і далі продовжую трудитися. На даний час працюю директором приватно-орендного підприємства «Промінь-Скабор» у селі Тютьків колишнього Теребовлянського району. На площі 400 гектарів на пару з колегою Ярославом Демидою, з яким ми разом створили цей бізнес і спільно його розвиваємо, займаємося вирощуванням сільськогосподарських культур. Тож на теперішній роботі я так набігаюся, що дам фору багатьом молодим (сміється, – авт.).

– Аграрний бізнес, кажуть, доволі прибутковий, якщо до землі ставитися з повагою.

– Фермер – це не професія, а покликання, бо землю треба й справді любити, тоді вона віддасть сторицею. Тут потрібні знання, відвага, трохи впертості й багато-багато праці. Якщо наполегливо працювати, то все вдаватиметься. Саме це стараємося робити.

– Будучи постійно у роботі, знаходите час і на футбол…

– Того, хто закохався у цю гру в дитинстві, вона не відпускає до старості. Хтось у старші роки полюбляє піти на стадіон, щоби подивитися, як грає улюблена команда, хтось біля екранів телевізорів слідкує за футбольними матчами, а мені найбільше подобається самому вийти на спортивний майданчик чи футбольне поле і, як кажуть у народі, згадати молоді літа. 

– І давно Ви граєте у футбол?

– Скільки себе пам’ятаю! Від 8 класу граю за дорослу футбольну команду з Дарахова. Починав як воротар, цю кваліфікацію зберігаю до сьогоднішнього дня. Скажімо, у чемпіонаті Теребовлянського району 2020 року боронив ворота ФК «Дарахів» або ж діяв на місці лівого захисника. Де потрібно для команди, там можу зіграти. У нашій сільській команді немає стабільного складу, багато гравців виїздять на заробітки, їм заміна потрібна, тому завжди готовий вийти на поле та допомогти по мірі сил і можливостей дарахівській команді. У минулому році ми, щоправда, слабко зібрали, бо багатьох гравців основи не було. Але в попередні роки були чемпіонами, неодноразово потрапляли до призової трійки та вигравали кубок району. А взагалі-то я багатьма видами спорту займаюся, маю чимало нагород із баскетболу, ручного м’яча, кілька років виборював перше місце серед ветеранів із бігу.

«Сподіваюся відсвяткувати 70-річчя на футбольному полі!»

– То правда, що у заявці ФК «Дарахів» є ціла династія Іваніцьких? Ви, Ваш син і навіть внук?

– Так, там є я, 69-річний Степан Іваніцький, мій 43-річний син Олександр і 18-річний внук Богдан. Причому нас троє є не лише номінально в заявці, на постійній основі на футбольному полі виступають три покоління Іваніцьких, причому як у домашніх матчах, так і виїзних.

– Чи доводилося чути, що ще десь є така футбольна династія, чи Ви унікальні у своєму роді?

– Напевно, що чогось подібного немає у всій Тернопільській області. Хлопці з команди, жартуючи, кажуть: «Ви – унікум, коли вже той футбол залишите!»

– А й справді, до скількох років плануєте ще грати у футбол?

– Поки сили мене не покидають, тому граю і гратиму далі. Почав виступати за сільську команду з 15 років, наступного року буде 55 років, як я у футболі. Сподіваюся відсвяткувати 70-річчя на футбольному полі!

69-річний Степан Іваніцький, його 43-річний син Олександр і 18-річний внук Богдан одночасно виходять на футбольне поле у футболках ФК “Дарахів”

– Ви не лише своїм прикладом навчаєте значно молодших футболістів на полі, а й допомагаєте в цей непростий час утримувати команду.

– Зараз не все так просто з розвитком спорту і зокрема футболу на селі. Тому разом із ще кількома однодумцями виступаємо меценатами ФК «Дарахів». Купуємо форму, м’ячі, часто використовую свій транспорт, син бере і власний автомобіль, щоби привезти команду на виїзний поєдинок в інше село. Добре, що в Дарахові є люди, які зацікавлені, щоб у селі був футбол і молодь мала чим зайнятися, та й односельці мають можливість у неділю прийти на стадіон, щоби відпочити та вболівати за свою команду. 

 

«У 69 років уперше виграв обласні змагання з футболу»

– А чи не кликали Вас грати за головну команду Теребовлянщини – «Ниву»?

– За районну команду не кликали. Ставив чи ні таку ціль, важко сказати. Просто районну команду, яка виступала у чемпіонаті області, здебільшого формували футболісти з Теребовлі, вони один одного знають, а таких, як я, з периферії, мало кого брали.

– Але цьогоріч Ви таки запрошення отримали і з успіхом представляли Теребовлянщину на обласних ветеранських змаганнях.

– Цього року й справді отримав запрошення від відомих теребовлянських майстрів зіграти з ними. Олег Фриз – легенда теребовлянського футболу, побачив мою гру в Теребовлі під час турніру з міні-футболу між селами і каже: «Давай приходь, побігаєш з нами, ми збираємо команду на чемпіонат області з міні-футболу серед ветеранів, яким за 50 і 55 років. Напевно, їм стало незручно, що я в такі поважні роки продовжую показувати хороший рівень, а вони на мене раніше уваги не звертали. Я ж їм кажу, що вони повинні гордитися, що мають такого гравця, який у 69 років виходить на спортивний майданчик (сміється, – авт.). Я й справді постійно граю у міні-футбол у спортзалі Дарахівської школи. Щоправда, зараз із тими хворобами та карантинами директор обмежує перебування у школі, щоби чогось не принести і не похворіли учні.

– Особисто бачив, як теребовлянець Роман Пердута, син якого свого часу викликався до національної збірної України, під час ветеранського матчу казав Вам, щоби замінитися, а Ви продовжували грати, так увійшли в азарт.

– Намагався бути корисним команді, здебільшого діючи в обороні, не дозволяв суперникам забивати голи у наші ворота, але були моменти, що підключався до атак і віддавав гольові передачі. 

– Зі старшими теребовлянськими ветеранами стали чемпіоном області, а з молодшими – здобули «срібло». Для Вас це перше обласне чемпіонство у футболі?

– Так, у 69 років уперше вдалося виграти обласні змагання з футболу (сміється, –авт.). Міг стати і дворазовим чемпіоном Тернопільщини, але на змаганнях ветеранів, яким 50 років і старші, під час дебютного матчу фінальної частини розслабились у поєдинку з ФК «Гаї Шевченківські», пропустили м’яча, потім притиснули суперника до їхніх воріт, мали кілька гольових моментів, але фарт був не на нашому боці. Та це нічого, сподіваюся, що головні мої перемоги ще попереду…

Степан Іваніцький під час ветеранських змагань дає настанови своїм більш молодшим колегам-футболістам