«МАРАДОНА» ВОЛОДИМИР ВЕНГРИНОВИЧ: «Як тільки завершувався матч, годину транспорт на вулиці Леніна стояв, люди співали, раділи перемозі «Ниви»

Володимира Венгриновича дуже любили футбольні вболівальники. Він був і залишається фанатом своєї справи, який усі свої сили і вміння присвятив футболу, а поза ним є простим лемком, з яким усім легко спілкуватися. За гру вболівальники нарекли його «Марадоною». Усі найбільші досягнення тернопільської «Ниви» нерозривно пов’язані з цим жилястим велетнем. Він єдиний на Тернопільщині, хто виборював кубок України серед аматорів як гравець у складі підгаєцької «Ниви» і як тренер хоростківської «Зорі». В ексклюзивному інтерв’ю Володимир Васильович розповів про свій футбольний і позафутбольний шлях.

Монастириський самородок

– Пане Володимире, розкажіть про Ваші перші кроки у футболі, хто Вам заклав ази цієї гри?

– Я свого роду самородок, адже не займався у жодній спортивній школі чи секції. Батьки до спорту не мали ніякого відношення, працюючи в колгоспі. Вони хотіли, щоби я вивчився. У школі любив математику, не подобались хімія і фізика. Був спортивним хлопцем, влітку займався легкою атлетикою, зимою – лижами та хокеєм. Але найбільше у дитячі роки до вподоби було ганяти «бальона» зі старшими друзями на галявинах і луках. Пригадую, як малим тішився, коли у Монастириська додому приїздив у відпустку Іван Махно, який у той час виступав у першій Союзній лізі за «Кривбас» (Кривий Ріг). Власне брати Іван і Михайло Махно та Любомир Гурчак стали «хресними батьками» Володимира Венгриновича у футболі.

До армії за жодні футбольні команди зіграти не довелося. Службу проходив у Центральній групі військ, яка базувалася в Чехії. В артилерійському підрозділі був зв’язківцем. Лише повернувшись із війська, старші товариші, з якими колись ганяв м’яча, запропонували грати за місцеву команду «Будівельник» у чемпіонаті області. Мене одразу відрядили в напад. В одному з перших матчів став автором гольової передачі. Той поєдинок ми виграли, а хлопці зібралися і сказали: «Навіщо нам шукати форварда, у нас є свій!» Так почався мій шлях у великому футболі.

– У тому першому сезоні Ви одразу стали чемпіонами області?

– Було таке! Хочу сказати, що за «Будівельник» виступали виключно місцеві футболісти без так званих варягів. Один одного розуміли із пів слова, хоча не мали хорошої техніки, але перегравали суперника за рахунок колективізму й великої самовіддачі. Наступного сезону як чемпіони області монастириська команда виступала в чемпіоні УРСР серед колективів фізкультури (КФК). Для маленьких Монастириськів ці матчі були справжнім святом. Лемки, незалежно від того, який результат ми показували, чисельно ходили на футбол. Їх викрики на стадіоні були специфічні, лемківські. Наші результати були, м’яко кажучи, не дуже хорошими, але доборе, що не останніми (10 місце із 12 команд, – авт.). Був випадок, коли прийшли до керівництва району просити допомоги. Ми всі працювали, ніхто нас не звільняв, а тренуватися колись треба було. Я, до прикладу, працював на пилорамі, пиляв дошки, носив балани.  До нас прислухалися і двічі на тиждень по вівторках і четвергах звільняли після обіду, щоби футболісти мали змогу потренуватися. А от щодо фінансової допомоги, то її не випросили. Начальство сказало: «Де ви сі дінете і так будете грати». Так ми цей рік дограли і розбіглися хто куди.

«Якби не вдалося поступити в технікум, повернувся б у Росію і став… хокеїстом»

– І Ви опинилися в підгаєцькій «Ниві»?

– Не одразу. Взимку 1977/78 рр. не було роботи і з товаришами поїхали на заробітки у Свердловську область на лісоповал. Там дуже розвинутий хокей і саме розпочався сезон. Я непогано грав у цю гру, і коли випала нагода пограти з місцевими, то разом із двоюрідним братом Анатолієм Венгриновичем, земляком Тарасом Греняком були хокейними «професорами». Нам шукали заміну на лісоповалі, тільки щоби ми грали. Напрацювалися лише на початках, а потім уже нам норму закривали, а ми за місцеву команду грали в хокей у чемпіонаті Свердловської області. А вже навесні вирішили повернутися додому, щоби поступити в технікум. Якби не поступив, мабуть, повернувся б знову в Росію і став… хокеїстом. Однак іспити пройшли успішно і ми з Толиком Венгриновичем стали студентами Бережанського технікуму механізації й електрифікації. Саме у той час у місті створилася команда «Маяк», в яку нас обох запросили. По завершенні першого етапу чемпіонату області в Бережанах почали проводити реконструкцію стадіону. Виникла дилема, де грати фінальну частину чемпіонату області – в Жукові чи Підгайцях (тоді містечко, згідно з адміністративно-територіальним поділом, було частиною Бережанського району, – авт.)? Вибір упав на Підгайці. Там мені запропонували 130 карбованців на місяць. Для мене це було за щастя, адже їсти давали, житло, нічого не потрібно було додатково робити, тільки грати у футбол.

– Голова місцевого колгоспу Іван Михайлович Потупа дуже хотів та робив усе для того, щоби в Підгайцях був футбол…

– У нього було величезне бажання, щоб у команді грали лише свої хлопці, які працюють у його колгоспі. Та після перших ігор він змінив свою думку і було вирішено запрошувати виконавців з усього західного регіону України. Поступово команда стала заявляти про себе на повний голос. Спершу «Нива» виграла кубок області, а потім пройшла кілька етапів кубка УРСР серед аматорів. Спершу було подолано ковельський “Сільмаш” (4:2), згодом – одного з лідерів аматорського футболу України івано-франківський “Електрон” (1:0). Після цієї перемоги Іван Потупа оголосив про два вихідних для працівників колгоспу. Коли матчі відбувалися у Підгайцях, ціле містечко вимирало, всі були на стадіоні. Лише у чвертьфіналі кубка на виїзді «Нива» не без допомоги арбітра (один із голів суперник забив після сумнівного пенальті) поступилася в гостях львівському «Соколу» (0:2). За свої дії арбітр поплатився. Одна з наших вболівальниць вихопила сигарету в когось із чоловіків і загасила на голові арбітра, за що потім мала проблеми з міліцією. Загалом вболівальники у нас були особливі. Пригадую, тоді всі машини з колгоспу зняли, щоби доставити наших шанувальників до Львова. У полуторці з будою на ямі зламалася лавка, і один із вболівальників зламав ногу. Що цікаво, він зі сльозами на очах відсидів два тайми, так хотів побачити гру «Ниви». Лише після завершення матчу його відвезли до лікарні.

– «Нива» у наступні роки була постійним учасником чемпіонату УРСР серед КФК, але тривалий час не могла вибороти першості.

– Уперше «Нива» на аматори грала в 1979 році й у своїй зоні вела запеклу боротьбу за путівку до фінальної пульки з «Хіміком» із Дрогобича і в підсумку йому поступилася. А все через те, що довелося в тому сезоні грати на кілька фронтів. Зокрема, підгаєцькі футболісти виступали на всесоюзних змаганнях по «Колосу» в Узбекистані. Приїхали виснажені, а ще чотири години часова різниця. Буквально із коліс довелося грати вирішальний поєдинок проти суперника з Березного. Його перемогти не вдалося, і так ми стали тільки другими.

Наступних два сезони були успішними для «Ниви». У 1980 році здобули кубок УРСР серед аматорів, у фіналі вигравши в «Енергії» з Нової Каховки (3:0). У 1980-81 роках на «колективи» впевнено перемагали у своїй зоні. Та все ж головне завдання на сезон виконано не було. Двічі поспіль підгаєцька команда зупинялася за крок від другої ліги, займаючи другі місця у фінальних пульках спершу в Павлограді, а згодом у Харкові. Що характерно, в обох випадках перемоги здобували господарі фінальної частини, це власне підтверджувало, що футбольні функціонери «тягнули» саме ці команди.

– Ви не були у складі «Ниви», яка в 1982 році таки здобувала для Тернопільщини путівку до ліги майстрів.

– Тоді я вже виступав за павлоградський «Колос». У 1981 році йшла цілеспрямована пропаганда проти Івана Михайловича Потупи, писали замовні публікації про «Бережанські теремки», мовляв, голова колгоспу збудував собі величезне обійстя. Він прийняв збитковий колгосп, але завдяки його успішному керівництву, колгосп став мільйонером, працівники добре заробляли, була розвинена соціально-культурна сфера. Тому думаю, що Іван Михайлович мав право на будівництво власного помешкання. Але знайшлися недоброзичливці, які заздрили цьому. Він дуже це все узяв близько до серця, переживав і навіть було потрапив в аварію. Після фінальної пульки у Харкові через невизначеність майбутнього Потупа дав можливість футболістам, у кого були серйозні запрошення, покинути команду, та й він сам уже відійшов від футбольних справ. Так я опинився на Дніпропетровщині. А «Ниву» тоді з Підгайців перевели в райцентр Бережани, і вона вже без мене здобула місце у лізі майстрів.

– Рік у Павлограді склався для Вас дуже успішно, незважаючи на те, що на такому рівні грали вперше…

– Десь у третьому матчі за «Колос» забронював за собою місце в основному складі. За невеликий проміжок часу став улюбленцем публіки. Старався, грав добросовісно, люди бачили й цінили самовіддачу на полі, тому заслужив їхню довіру. Також вдячний за підтримку партнерам по команді, які сприйняли худорлявого хлопця з далекої Тернопільщини, який носився по футбольному полі, за свого і підказками та порадами допомогли безболісно влитися у колектив. 

«Футбольну кар’єру хотів завершити у рідній «Ниві», але гонорово пішов із команди через конфлікт за машину»

– Через рік Ви повернулися до рідної, щоправда вже бережанської «Ниви». Чим Вас переманили, адже у Павлограді тоді створили футболістам надзвичайно хороші фінансові умови?

– Щоб я залишився у Павлограді після першого року виступів, мені давали двокімнатну квартиру.  Довелося відмовитись, хоча тренер «Колоса» дуже на мене розраховував. Тягнуло додому, де дружина залишалася сама, донька якраз народилася, яку бачив вряди-годи, коли раз на місяць на 2-3 дні прилітав із Дніпропетровщини. Умови в Бережанах запропонували далеко не ті, що були у Павлограді, вагомою причиною повернення до «Ниви» стало надання мені «хрущовки» у Тернополі. Особливо цьому зраділа дружина, адже стала господинею у своїй хаті.

– Восени 1984 року «Нива» знову змінила прописку. Із Бережан переїхала до Тернополя. Тернопільський вболівальник відрізнявся від бережанського?

– У Бережанах на кожен матч стадіон був повний, а в Тернополі – переповнений! 17 тисяч глядачів під зав’язку заповнювали спортивну арену. Як тільки матч завершувався, годину транспорт на вулиці Леніна (нині проспект Бандери) стояв, люди по обидві сторони йшли додому, співали, раділи перемозі. Вдома за моєї пам’яті «Нива» майже не програвала, ми «билися» на футбольному полі, старалися з усіх сил, бо знали, що глядач прийшов побачити красиву, комбінаційну, з багатьма гольовими моментами гру. Саме в ті роки були найбільші досягнення в історії «Ниви», яка в 1987 році виборола «срібло» другої Союзної ліги, а в 1989-му – «бронзу».

– У 1991 році, коли вперше перед командою було поставлено завдання пробитися до першої ліги чемпіонату СРСР, Ви несподівано посеред сезону залишили розташування «Ниви». Що трапилось?

– Хоча на той час мені було вже 35 років, але відчував, що можу ще бути в пригоді «Ниві» і, звичайно, футбольну кар’єру хотів завершити у рідній для мене команді. Але обставини склалися по-іншому. Зараз ні для кого не секрет, що у кожній команді футболісти за свою працю отримують певні пільги. Тоді вони були своєрідними, за власні кошти допомагали придбати телевізор, холодильник, меблі, які були в дефіциті. У моєму випадку конфлікт виник через машину, яку за чергою дали іншому футболісту. Все робилося тихо. Морально був просто надломлений такою несправедливістю і гонорово пішов із команди.

«Вигравши кубок України, замість привітань отримав прочухана від керівника»

– Виступ за дрогобицьку «Галичину», а потім – бережанську «Лисоню» фактично став Вашою лебединою піснею у футболі?

– Я би так не сказав, просто перестав грати на вищому рівні, так і не зігравши жодного матчу у вищій лізі незалежної України. Спочатку погодився грати за один із польських клубів нижчих ліг, та потім усе-таки піддався настирливим наполяганням тренера Євгена Камінського (під його керівництвом у 1982 році бережанська «Нива» здобула путівку в другу лігу, – авт.), щоби трішки підняти футбол у Дрогобичі. Буквально за два місяці місцева «Галичина» зазнала кардинальних змін у кращу сторону. Пограв там пів року, а вже у першому незалежному чемпіонаті України на нетривалий час перебрався у бережанську «Лисоню», де обійняв посаду граючого головного тренера.

– Довго у Бережанах Ви не затримались і… опинилися в Хоросткові, якому віддали понад 10 років свого життя…

– Віктор Полянський запросив мене у Хоростків бути його помічником і на полі підтягувати молодь. Я пристав на його пропозицію. Десь через два місяці стався конфлікт між головним тренером та президентом клубу і Полянський покинув команду. Надалі я продовжував його роботу, а після одного з матчів на загальнокомандному зібранні «хресний батько» «Зорі» Антон Олексійович Періг сказав: “Хлопці, навіщо нам шукати десь тренера, коли маємо Володю? Хай він і очолює команду”.

– Під Вашим керівництвом «Зоря» здобула одну з найвизначніших перемог в історії.

– Це був сезон-1997/98. На перших етапах кубка України серед аматорів ми пройшли кількох серйозних суперників. У фінальному протистоянні нам дісталася команда «Даліс» із Комишувахи Запорізької області. У першому поєдинку на виїзді, а матч проходив у Запоріжжі, нам вдалося виграти з рахунком 2:1, хоча спочатку було нелегко, адже першими пропустили гол уже на стартових хвилинах. Повторний матч відбувся у Хоросткові, він зібрав 4 тисячі глядачів. Якщо у Запоріжжі був город, а не поле, то в нас набагато кращої якості був газон. Думаю, розкриємось, наб’ють нам повну торбу м’ячів. Тому перед матчем кажу гравцям: «Хлопці, грайте дисципліновано, порядок тримайте в обороні. Будуть моменти –забиватимемо, головне – не пропустити». Поєдинок завершився внічию (0:0), і за сумою двох матчів «Зоря» стала володарем кубка. Натомість після гри підходить Антон Періг та й каже: «Владку, тре було хоч один гол забити, виграти гру». Так вийшло, що замість привітань отримав прочухана від керівника…

– «Зоря» постійно націлювалась на другу лігу, але заповітної путівки здобути  не вдалося…

– У Хоросткові кожного сезону ставилися високі завдання, але були певні перешкоди, які заважали стати професіоналами. Найближче до отримання цього статусу ми були в 1998 році. Спершу виграли групові змагання і потрапили до фінальної пульки. Вирішальні матчі мали проходити у Хоросткові. Отож шанси перемогти у нас були досить високі. Але всі ці надії перекреслила передчасна смерть Антона Перога. 10 червня «Зоря» здобула перемогу в Луцьку і за тур до завершення групових змагань вийшла до фіналу. Після цього матчу Антон Періг з особливою теплотою подякував кожному, хто досягнув цієї звитяги, ніби відчував щось недобре. А через два дні перестало битися його серце. Фінальні ігри перенесли у Бурштин, а «Зоря» навіть не поїхала на Івано-Франківщину.

«Запрошували у Запоріжжя і Дніпро, але коли тренери дізнавалися, скільки мені років, казали, що не перспективний»

– Як склалася Ваша подальша тренерська робота?

– Ще декілька років працював у «Зорі», яка виступала виключно в чемпіонаті області. Нетривалий час був помічником Валерія Богуславського у тернопільській «Ниві», згодом працював у ФК «Тернопіль». В обох не міг знайти спільної мови з людьми із кабінетів, які краще за тренерів знали, яких футболістів виставляти у стартовому складі. Ще був півторарічний період роботи в «Агроні» із Товстолуга.

– Останні роки Ви відійшли від тренерства і доглядаєте за футбольними полями?

– Майже десять років трудився на міському стадіоні, пильнував за газоном головної арени області. Віднедавна перейшов у тернопільську ДЮСШ, де займаюся цією ж справою. Як бачите, футбол залишається зі мною на все життя.

– А Вам не прикро, що колишні партнери по «Ниві» стали відомими тренерами, а “Марадона» – простим доглядачем футбольних полів?

– Ні. Я тішуся своєю роботою. Мене ніхто не підганяє, добре знаю те, чим займаюся, не нервуюся, можливо, довше жити буду (сміється, – авт.). Так, я менше заробляю, але скільки треба для життя? Зароблених грошей мені вистачає. Я добре знаю, що таке тренерська лавка, це свого роду електричний стілець і постійні нерви. Це все я вже пройшов, тепер хочу спокою. 

– За футбольну кар’єру мали запрошення з команд вищого класу?

– Справа в тому, що я прийшов у великий футбол у відносно вже зрілому віці – 26 років. Після вдалого сезону в «Колосі» із Павлограда знаю, що про мене вели розмову тренери команд Запоріжжя та Дніпра, але дізнавшись, скільки мені «стукнуло», тільки розводили руками: «Не перспективний». Зрештою, після повернення із Павлограда додому, чесно кажучи, мені вже нікуди не хотілося йти. 

– Вболівальники кликали Вас «Марадоною», але знаю, що Ви мали ще кілька прізвиськ, як до них ставились?

– Називали мене по-різному. У Павлограді кликали «Будулаєм», бо у ті часи була мода ходити з довгим волоссям. А на екрани вийшов фільм «Циган», де головного героя звали Будулаєм. Партнер по «Колосу» Микола Самойленко дав мені прізвисько «Сатана». У Бережанах під час якогось матчу я щось «вчудив» і хтось із місцевих крикнув: «Марадона», а інші підтримали, і так це прізвисько вчепилося до мене і перейшло до Тернополя. Також ще називали «Худий» і «Циркуль», напевно через те, що був високим і мало важив. На прізвиська не ображався і від жодного не відмовлюся, адже вони були доволі влучними. 

«Тренери штрафували, але потім отримував амністію, коли команда перемагала»

– Побутує думка, що футболісти частенько порушували спортивний режим.

– Не без того, щоби гравці не вживали спиртного. Розрядку якусь теж повинен отримати організм, який до того прийняв величезні навантаження під час підготовки до гри і самого поєдинку. Коли вдалося здобути перемогу, хотілося якось її відзначити, тому час від часу міг випити чарчину з друзями. Бозя подарувала богатирське здоров’я, і я знав, що після сауни, масажу до наступного матчу підійду в повній бойовій готовності.

– А з тренерами на цей рахунок не мали суперечок?

– Були й такі ситуації. Наставники «Ниви» штрафували, але потім отримував амністію, коли команда перемагала. Був один цікавий випадок у Чернівцях. Напередодні матчу з «Буковиною» Юрій Гій, якого я дуже поважаю, запросив мене і ще кількох гравців «Ниви» на уродини. Тодішній наш тренер Михайло Дунець зранку зібрав усю команду на зарядку і, дізнавшись, де ми були звечора, заявив, що зніме доплату, якщо буде негативний результат. А доплата тоді складала 170 карбованців, і її не хотілося втрачати. Ми на той матч вийшли як на останній і дали сильному суперникові справжній бій, зігравши внічию (4:4). Після фінального свистка наш воротар Вадим Шевченко вигукнув: «Амністія!» Так, ми то були амністовані, але партнери по команді, які з нами не ходили на уродини, за що билися? Це, щоправда, усвідомив згодом і більше подібного намагався не робити. 

– За Вашу кар’єру були випадки, коли «лягли» супернику?

– Не пригадаю точно, який то був рік, коли ми вдома програли одеському СКА. У тому матчі поступилися не так через те, що суперник просив, який боровся з однією із команд Східної України за потрапляння до фінальної частини чемпіонату («Нива» туди вже потрапила), а хотіли їхати в Одесу на море. Тернопільський вболівальник нам цього тоді не пробачив і довго не випускав футболістів зі стадіону. Свист, крик, нецензурна лайка. Соромно було, навіть довелося залишати стадіон із входу від парку Слави, а не зі звичайного службового. Місцеві вболівальники не розуміли, як то можна у Тернополі програти. А вже будучи тренером «Зорі», нікого не купував і нікому грошей не давав! Тоді команда у Хоросткові була «атомна» і поставленого результату добивалися на футбольному полі. Інколи Антон Періг мав віддячити суддям за якісний арбітраж, але це було тільки після гри, наперед ніхто з ними не домовлявся.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Як у тернопільській «Ниві» було з фінансуванням?

– Те, що нам обіцяли, те й платили. Крім ставки (160 крб.), були хороші преміальні. Було все нормально, не було накладок, затримок із виплатами. Тоді одна лінія управління була в країні і про якісь форс-мажори взагалі не було мови.

– Чи заробили достатньо на футболі?

– Футбол мені дав усе! Граючи в «Ниві», отримав трикімнатну квартиру, мав непогану платню. Ніколи не забуду слова матері, коли вона приїхала до Тернополя і побачила, як глядачі мене люблять, зі слізьми на очах сказала: «Боже, якби тато це видів, за що він тебе бив?!» І правильно робив, бо йому треба було помічника, щоби допомагав по господарці, а я постійно бігав із м’ячем. Помер батько у 1975 році, не побачивши моїх футбольних досягнень.

– Кого можете назвати своїм вихованцем у футболі?

– Багатьом допоміг влаштувати футбольну кар’єру і стати в майбутньому хорошими гравцями. Це Ігор Ядлось, Ігор Максимчук, Андрій Масуляк. А найбільшого, мабуть, досяг Андрій Кирлик, котрий потрапив до Хоросткова у 16 років. Потім його кар’єра різко пішла вгору і він пограв у багатьох клубах вищої ліги.

– А чи мали улюбленців у командах, які тренували?

– До таких можу віднести хіба Ігоря Шпікулу через те, що він був капітаном «Зорі» і на нього завжди міг покластися. Загалом любив усіх гравців, але найбільше поважав тих, які інколи й могли порушити режим, але потім зі шкіри лізли, щоби все виправити. З ними легше було «воювати», вони були більш практичні й відповідальні. Таким під час своєї футбольної кар’єри був і я.

– Ви були «грубим» футболістом?

– Аж ніяк. За кар’єру жодного разу не отримував червоної картки.

– А забобони мали?

– Одну мав. Шнурівку спершу зав’язував на лівій бутсі, а потім – на правій. Чи допомагало це у грі, навіть не знаю. 

– Розкажіть про Вашу сім’ю.

– Звичайна сім’я, дружина Оля, двоє доньок – Іра і Юля, внуки.

– Маєте хобі?

– Люблю риболовлю, але великим уловом похизуватися не можу. Найбільшим у мене був короп на півтора кілограма. На це захоплення постійно часу немає. На вихідні вічно футбол припадає, треба й розмітку зробити, і поле привести в належний стан, і так постійно у клопотах.

БІОГРАФІЯ

Венгринович Володимир Васильович

Дата народження – 17 січня 1956 року.

Місце народження – м. Монастириська.

Перший тренер – Л.І. Гурчак.

Амплуа – півзахисник.

Грав за команди – «Нива» (Підгайці/Бережани/Тернопіль), «Колос» (Павлоград), «Галичина» (Дрогобич), «Лисоня» (Бережани), «Птахівник» (В. Гаї,) «Зоря» (Хоростків), «Нива» (Теребовля), «Колос» (Зборів).

Тренував команди – «Зоря» (Хоростків), «Нива» (Тернопіль), ФК «Тернопіль», «Агрон» (Товстолуг), «Товтри» (Козлів).