Тарас Червонецький: «Агрон» – це той клуб, де мене люблять та цінують»

24-річного футболіста Тараса Червонецького доля і балувала, і била. Він встиг дебютувати в українській Прем’єр-лізі й опуститися до першої ліги чемпіонату області. Тарас ніколи не втрачав оптимізму і важкою працею піднімався. Нині він по праву вважається одним із кращих півзахисників тернопільського футболу. Його у своєму складі хочуть бачити ряд професійних клубів, однак Тарас із холодною головою підходить до цих пропозицій, при цьому мріючи ще коли-небудь зіграти у найсильнішій лізі України. В інтерв’ю з Тарасом Червонецьким, котрого визнано найкращим футболістом Тернопільської області 2019 року, дізнаєтеся багато цікавого про цього неординарного футболіста.

«Правильно ставити ногу при ударі мене навчили в Криму»

– 2019 рік сміливо можна назвати одним із кращих для Тараса Червонецького. Завдяки чому стався перелом у футбольній кар’єрі, і в сезоні, що завершився, Ви стали справжнім лідером великогаївського «Агрона», з яким здобули золоті медалі чемпіонату області, виграли кубок та успішно виступали в аматорській лізі України?

– Думаю, у мене були ще більш успішні роки у футболі. Але з точністю можна сказати, що за час, який я граю на Тернопільщині, то 2019 рік справді став найкращим як для мене, так і для «Агрона».

– Який із виграних цьогоріч титулів для Вас цінніший – перемога в чемпіонаті чи здобуття кубка області?

– Думаю, що перемога у чемпіонаті – більш важливий трофей не тільки для мене, а й для всіх хлопців нашої команди. Перше місце чемпіонату – це показник стабільності, він здобувається завдяки багатьом іграм. Ми ж пройшли цей рік рівно і заслужено здобули чемпіонство.

– Більшість своїх голів Ви забили ударами з дальніх і середніх дистанцій. Хто із тренерів Вам їх поставив чи це дано від Бога?

– Так, цього сезону вдалося забити декілька красивих м‘ячів із дальніх дистанцій. Скоріше за все, правильно ставити ногу при ударі мене навчили ще у Криму. Не думаю, що це дано Богом. Свого часу багато тренувань відпрацював задля таких м‘ячів, які ви бачили від мене цього року.

– Чи є в обласному футболі голкіпер, якому Ви ще не забивали голів?

– Так, звичайно є. Я не забивав в обласних турнірах жодного м‘яча у ворота ФК «Копичинці». У ворота інших же команд у чемпіонаті або в розіграші кубка я вже відзначався.

– У футболі є таке поняття, як найнезручніший суперник, а чи є у Вас гравець в чемпіонаті області, проти якого найскладніше грати?

– Цього сезону, мабуть, найбільш некомфортно було грати проти Ярослава Алексевича («Агронива»). Це футболіст, котрий з дитинства грав проти мене, згодом у «Севастополі» разом тренувалися. Тому він знає, як проти мене діяти. Саме тому назву його найнезручнішим суперником.

«Часто дурив учителів музичної школи та рідну маму, видумував якісь неправдиві історії, аби піти лише на футбол, а не на музику»

 – Тарасе, Ви відомі вузькому колу шанувальників футболу. Розкажіть про себе детальніше. Коли і за яких умов почали займатися футболом?

– До футболу відвідував багато різних секцій. Мама мене водила на гімнастику, плавання, музику. Мабуть, як і багато батьків, хотіли знайти заняття, яке допомагало б дитині розвиватися фізично та духовно. Однак гадаю, що батьки не думали, що я пов’яжу своє життя зі спортом. У 10-11 років усі хлопці з вулиці займалися у 26-й школі футболом. І одного разу взяли мене з собою на тренування. Так і почалася моя футбольна кар’єра.

– Чи мали батьки відношення до спорту й футболу зокрема?

– Мої батьки ніколи не мали як такого відношення до спорту. Батько любить футбол, непогано у ньому розбирається, однак сам ним ніколи не займався. Мама ж у мене педагог.

– Хто був Вашим першим тренером?

– Першим футбольним тренером у мене був Василь Миколайович Заторський, котрий нині працює у Федерації футболу Тернопільської області.

– Знаю, що у Вас була дилема, яку не просто було вирішити. Ви довгий час не могли обрати між футболом і музикою, адже навчалися в музичній школі грі на скрипці. В який момент зрозуміли, що саме футбол – це те, на що потрібно робити головну ставку?

– Це було більше дилемою моєї мами. Оскільки я займався скрипкою 4 роки, мені залишалося всього рік чи два для отримання диплома про закінчення музичної освіти. Та паралельно я займався футболом. Моя мати ну дуже хотіла, аби я закінчив цю школу. А з іншої сторони, Василь Миколайович був також не в захопленні від моєї скрипки, тому що я не міг бути присутнім на всіх тренуваннях, адже поєднував ці дві справи. Часто дурив учителів музичної школи та рідну маму, видумував якісь неправдиві історії, або піти лише на футбол, а не на музику. Одного дня мама все ж таки забрала мене з музики, коли зрозуміла, що для мене в пріоритеті.

«Для прогресу футболіста в Тернополі не було жодних умов, батьки це зрозуміли і дозволили мені поїхати за «бугор»

– Із 14 років Ви стали виступали в дитячо-юнацькій футбольній лізі України. Чим запам’яталися для Вас ці змагання?

– На чолі з нашим тренером Василем Заторським дуже добре розпочали виступи у ДЮФЛ, йшли на 2-му місці перше коло. Однак конкурувати з командами Львова, Луцька тощо Тернопіль просто не міг тоді й не може зараз. Тому із трьох проведених сезонів у ДЮФЛ, мабуть, більш за все запам’яталися саме перших пів року, коли тернопільська команда практично завжди вигравала.

– Більшість партнерів по команді навчалися у спецкласі ЗОШ №26, а Ви один з небагатьох до нього не потрапили. Чому так сталося, адже, мабуть, не дуже зручно було ледь не щодня відвідувати тренування, навчаючись у ЗОШ №19?

– Я пішов у школу з 7 років, тоді як спецклас у 26 школі з моїх ровесників був на клас старший. А оскільки 19 школа була поруч з домівкою, навчався у ній. Після закінчення уроків одразу ж біг на тренування до 26 школи. Для мене це не було відстанню, тому мені не заважало вчитися та займатися футболом у різних місцях.

– Перехід від дитячо-юнацького до дорослого футболу для Вас, напевно, був безболісним, адже вже у 15-річному віці стали грати в чемпіонаті Тернопільського району, де у складі «Колоса» з Домаморича стали чемпіоном району. Доводилося чути, що в одному з вирішальних матчів того сезону Ви вийшли на заміну і зуміли відзначитися двома голами, один із них був просто феноменальний – ударом метрів з 25-ти?

– Так, у 15 років виступав буквально пів року за Домаморич. І пам’ятаю ці м’ячі, за які ви згадуєте. Перший гол забив на добиванні, а другий і справді з далекої відстані. Але я в принципі й більшість своїх м’ячів подібним чином забив, тому не назву його феноменальним. Думаю, в тому моменті більше була помилка воротаря, ніж моя заслуга.

– Після 9-го класу Ви поступили до спеціалізованого педагогічного ліцею спортивного профілю, однак провчилися там усього кілька місяців і забрали документи. У чому причина?

– Справді, провчився в ліцеї усього 3 місяці. На той час я вже мав офіційне запрошення із професійного клубу. Саме цих 3 місяці вплинули на мій перехід до ФК «Севастополь». За цей час побачив, на якому низькому рівні були умови для тренувань у Тернополі – ні полів, ні екіпіровки, ні харчування нормального. Одним словом, не було жодної причини залишитися вдома. Я зрозумів, щоби рости як футболіст, мені потрібно їхати.

– На перших порах мама Вас не відпускала, бо вважала, що не варто їхати в російськомовний регіон за тисячу кілометрів від рідної домівки. Як сприйняли цю ситуацію, чи не ображалися на батьків?

– Батьки не хотіли спочатку відпускати, оскільки був ще дуже малою дитиною, і я тільки зараз це прекрасно розумію, чому вони так вирішили. Образи як такої на них не тримав. 

– Через певний проміжок часу Ви таки переїхали до Севастополя на запрошення тамтешнього тренера Андрія Добрянського, де знаходилися в структурі професійного клубу. За яких умов стався цей переїзд, як вдалося вмовити батьків, передусім матір?

– Я особливо не вмовляв батьків. У них був час усе проаналізувати. За пів року, проведених у ліцеї, вони побачили справжній футбол, який був на той час у Тернополі. На екіпіровку ми скидалися своїми грішми, харчування жахливе. Одним словом, для прогресу футболіста не було жодних умов. Ось батьки це все побачили й пережили зі мною. І самі зрозуміли та дозволили мені поїхати за «бугор». Так після Нового року я вже приєднався до нової команди.

«Ніколи не відгукувався погано про Севастополь чи Крим, для мене вони стали другою домівкою»

– Порівняйте умови для тренувань та росту як футболіста в Тернополі та Севастополі.

– На той час Севастополь і Тернопіль не можна було й близько порівнювати. У Криму вже була команда майстрів, для якої все робилося. У Тернополі ж тоді навіть футбольного поля нормального не було. Дуже хочеться, аби у Тернополі цей розвиток, який ми бачимо зараз, тільки прогресував і в жодному разі не зупинявся.

– На початку 2014 року Ви ще як гравець молодіжного складу «Севастополя» поїхали на тренувальні збори до Туреччини, де мали змогу потренуватися разом з основою прем'єрлігової команди. Приємно було отримати таку довіру тренерського корпусу?

– Мабуть, цей день запам’ятаю назавжди. Тренер Андрій Миколайович Добрянський покликав мене до себе і дав знати, що через місяць лечу з основною командою на збір. Це точно один з моїх найкращих днів із футбольного життя.

– Напевне, отримали добру рекомендацію від одного з тренерів «Севастополя» Геннадія Орбу, який теж був невисоким на зріст, однак технічним та швидким, і за це його запросили спершу до донецького «Шахтаря», а згодом і до національної збірної України?

– Звичайно, без рекомендацій тренера, думаю, у першу команду нікого не покличуть. Геннадій Григорович неодноразово казав мені, що я нагадую йому його ж молодим. Думаю, це також вплинуло. Тим паче, я грав зліва тоді. Орбу, як ви й сказали, був ну дуже схожим за стилем гри на мене.

– У 18 років Вам навіть вдалося провести один офіційний поєдинок в Українській Прем’єр-лізі. Пригадайте, за яких умов це трапилось?

– Добре пам’ятаю, що в той час уже почались у країні проблеми. За тиждень до цієї гри до мене підійшов головний тренер молодіжної команди Олексій Вікторович Грачов та попередив, що наступну гру я не буду грати. На що я дуже обурився. Але через кілька хвилин дав зрозуміти, що я поїду вже з першою командою на виїзд до Маріуполя. Мені вручили тоді 27 номер. Почав я гру з лави запасних. Це була хороша, інтенсивна гра, однак дуже закрита та без особливих моментів. На 82-й хвилині тренер Ангел Червенков сказав мені переодягатися. Коли я вийшов на поле, всі мої хвилювання одразу пропали. Матч так і закінчився внічию - 0:0. А той день я пам’ятатиму довго.

– Це був той час, коли в Криму відбувся референдум і Росія анексувала Крим. Як було жити і грати у футбол в такій ситуації, чи не було упередженого ставлення до українців-західняків?

– Так, саме того року Крим став анексованим. Чесно кажучи, тут мене всі любили та оберігали. Ніколи не відгукувався погано про Севастополь чи Крим, для мене вони стали другою домівкою, там я власне став футболістом, самостійним та дорослим чоловіком. Мені дуже болісно, що Україна втратила півострів.

«Важко відмовити такому клубу, як «Дніпро»

– Влітку 2014 року, після того як ПФК «Севастополь» уже не виступав у чемпіонаті України, Ви уклали контракт із дніпровським «Дніпром». Це був крок уперед, однак у Дніпрі довго не затримались, провівши всього шість матчів. Чому не вдалося закріпитися в команді з такими славними традиціями?

– Водночас із пропозицією «Дніпра» у мене були ще декілька варіантів . Але повірте, важко відмовити такому клубу, як «Дніпро». Спочатку я регулярно виходив на поле в офіційних матчах, але після однієї моєї погано зіграної гри ставлення тренерського штабу на чолі з Дмитром Михайленком до мене тут же погіршилось. Дмитро Станіславович зі мною практично не розмовляв і не пояснив, яка причина, що я перестав грати. У другому колі так жодного разу і не з’явився на полі. І зрозумів, що мені пора шукати наступне місце для роботи.

– На початку 2016 року Ви повернулися на Кримський півострів, де виступали за ФК «Бахчисарай». Як так сталося, що опинилися в окупованому Криму?

– Після важкої травми тривалий час не міг знайти клубу, який допоможе мені повністю пройти реабілітацію та повірить у те, що я скоро зможу повернутись у хорошу форму. У той час колишній тренер «Севастополя» Олексій Вікторович Грачов очолював ФК «Бахчисарай». Він повідомив, що клуб має хорошого реабілітолога, а сам коуч вірить у мене і з задоволенням чекає мого приїзду. Я довго роздумував про такий переїзд. І прийняв рішення, якщо вдома для мене немає варіантів, тоді потрібно їхати хоча б туди, де мене чекають. Повторюсь, для мене Крим завжди буде другою домівкою.

– Влітку 2016 року Ви повернулися до Тернополя, де стали грати за місцевий муніципальний клуб. Прийшли, скажемо так, у складні часи, коли тернопільський клуб «штормило». Однак навіть у такий непевний час Ви стали одним із лідерів муніципалів та попри фактично відсутньому фінансуванні професійно ставилися до роботи. Складно було в таких умовах тренуватися і виходити на футбольне поле?

– Цей сезон, мабуть, був одним з найважчих у кар’єрі. Це підтвердження того, про що ми говорили на початку нашої розмови. У Тернополі не було нічого для розвитку такого клубу, як ФК «Тернопіль», – ні полів, ні екіпірування. Без зарплати грати не можливо. Важко залишатися професіоналом у таких умовах. Усе ж таки ми знайшли в собі сили, щоби дограти той чемпіонат.

– Про цей період ФК «Тернопіль» ходили різні чутки щодо договірних матчів муніципалів. Чи справді вони були?  

– Такі розмовм чув у той час ледь не на кожному кроці. Про це багато хто говорив. Скажу лише одне: я жодного разу не брав участі в таких поєдинках. Якщо в команді й були такі люди, то я про це точно не знаю.

– Мабуть, найбільш запам’ятався у той період турнір пам’яті Макарова, на якому ФК «Тернопіль» дістався до фіналу…

– Так, це єдина біла пляма у період мого перебування у ФК «Тернопіль». Хороший та цікавий турнір організували в Києві. Ми, як не дивно, зважаючи, які у нас були проблеми, дуже добре в ньому виступили.

«Катя завжди підтримує та вірить у мене, а це як для футболіста дуже важливий момент»

– Наприкінці літа 2017 року, коли муніципали опустилися з першої в другу лігу, команда знялася зі змагань і Вам довелося шукати нову команду. Так Ви опинилися в Теребовлі… Однак той період точно собі в актив не занесете, адже і в Теребовлі, і чортківському «Кристалі», куди перейшли після того, як наказала довго жити «Нива», не були на провідних позиціях. З чим це було пов’язано? 

– У теребовлянській «Ниві» в принципі мене на початку все влаштовувало. Та коли наш тренер Ігор Яворський покинув команду, тоді й усе почалося. Я взагалі перестав грати, а головний тоді тренер Назар Козак навіть не пояснив причини. Добре пам’ятаю матч в Ужгороді проти «Миная», коли нас поїхало 13 футболістів. І… Козак залишив мене на лаві запасних, а на поле вийшов Влад Сороцький, який тільки-но переніс операцію на мініску. Це було останньою каплею. А найсмішніше, про те, що я покидаю клуб, прочитав в інтернеті. Навіть не вистачило духу зустрітися і сказати це в очі або хоча б подзвонити.

– Як на мене, переломним моментом став Ваш перехід до великогаївського «Агрона» і… Ваше одруження влітку 2018 року з чарівною дівчиною Катею.

– Так, по-перше, Катя завжди підтримує та вірить у мене, а це як для футболіста дуже важливий момент. По-друге, «Агрон» – це той клуб, де мене люблять та цінують.

– У чемпіонському сезоні-2019 Ви зазвичай виступали на позиції правого півзахисника. Знаю, що по кар’єрі тренери ставили на різні позиції. Починали Ви як лівша на лівому краю півзахисту, згодом Вас навіть перевели в оборону. А особисто Вам на якій із них грати найкомфортніше?

– Це єдине запитання, на яке я не дам точної відповіді. Пів кар’єри грав лівого півзахисника, згодом – лівого захисника, а також у центрі поля. А зараз уже рік дію справа. Де я приношу команді більш за все користі, я ще сам не визначився. Головне, щоби була користь, я буду виходити на будь-які позиції, де вкаже тренер.

– Чув, що перед сезоном Вас запрошувала тернопільська «Нива». Після вдалого футбольного року немає бажання повернутися у професійний футбол, адже 24 роки - це розквіт футболіста? 

– У мене дійсно був варіант із «Нивою». Бажання грати є велике, але тепер підходжу до таких питань більш мудро. «Нива» – це хороший клуб, який має історію та багато вболівальників. Однак ще точно не визначився зі своїм майбутнім.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Хто із тренерів вклав найбільше у Вас як футболіста?

– Однозначно, Андрій Миколайович Добрянський. Думаю, що стільки, як він, ніхто б не зміг мені дати. Тому я його залюбки виділю.

– Чи є у Вас футбольна мрія?

– Ставлю перед собою реально задачу – зіграти ще хоча б в Українській Прем’єр-лізі.

– Свого часу авторитетний сайт «Трансфермаркет» оцінив Вас у 75 тисяч доларів. Якщо так можна висловитись, скільки нині вартує футболіст Червонецький?

– Знаю, що «Transfmarket» – це найбільш актуальний сайт для оцінювання футболістів. Після дебюту УПЛ моя ціна була там вказана 100 тисяч доларів, але знаючи, яка ситуація у країні, у наш час за футболістів грошей ніхто не платить. Тому оцінювати себе не вважаю правильним.

– Маєте команду, за яку вболіваєте?

– Усе життя вболіваю за «Манчестер Юнайтед». З фанатами регулярно ходимо та разом переглядаємо поєдинки «манкуніанців».

– Чи був у дитинстві футболіст, на якого рівнялися?

– Улюбленим футболістом був Райан Гіггз. Мабуть, це той футболіст, на якого я б хотів бути схожим.

– В «Агроні» називають Вас одним з найгламурніших футболістів. Слідкуєте за модою, одягаєтесь, напевно, у відомі бренди?

– Найгламурнішим (сміється, – авт.). Після одруження потрібно тримати себе в тонусі й далі. Тому й стараюся виглядати завжди охайним. Одягаюся у різні бренди, не маю певних правил, яких дотримуюсь. Вважаю, що потрібно мати просто смак.

– Думаю, багатьом буде цікаво дізнатися, чим харчуються футболісти, адже постійно мають тримати себе у формі і слідкувати за своєю вагою.

– На рахунок харчування в наш час, думаю, ідеальних варіантів немає. Кожен організм настільки специфічний, що важко комусь щось радити. Кожен професійний спортсмен знає свій організм, тому правильно його підготує до гри чи тренування.

– Ким бачите себе після завершення активних футбольних виступів? Чи хочете, щоби по Ваших слідах пішли Ваші діти?

– Не знаю поки, чим буду займатися, коли закінчу з великим футболом. Хоча ще рано над цим задумуватись, усе ж таки мені всього 24. Дуже б хотілося, звичайно, мати сина-футболіста. Думаю, кожен так би хотів. Але ніколи не буду заставляти дитину займатися тим, чим їй не буде подобатись.

– Футболісти - зазвичай люди забобонні. Чи є у Вас якісь традиції, яких намагаєтесь дотримуватися до, під чаc чи після матчів? 

– Не маю жодних забобонів. Ніколи у них не вірив. Ставив задачу вийти на поле й обіграти суперника, щоб у нього навіть шансу не було на перемогу. А забобони – індивідуальна річ, комусь вони, може, й дійсно допомагають.