Григорій Ярмаш: «Футбольна кар’єра — завдяки директору спиртзаводу»

32-річний уродженець Зборівщини Григорій Ярмаш, котрий нещодавного завершив ігрову кар’єру, в інтерв'ю журналістам проекту «Золотий Талант» розповів чимало цікавного з свого футбольного життя. 

«Їдучи в Динамо, не шкодував за Карпатами»

— Григорій, твій перший тренер — Михайло Михайлович Забитівський? Фанат гри?

— Так, це дуже вірне слово. Справжній фанат футболу взагалі, фанат своєї справи. Я безмежно вдячний і йому, і директору... спиртзаводу, що знаходиться у моєму рідному селі Залізцях, Володимиру Васильовичу. За те, що запросив Забитівского на роботу, а він вже набрав групу дітей в селі, яка грала на область. Ми з хлопцями дуже намагалися не підвести першого тренера.

— Доводилося чути, що ти гарно вчився в школі?

— Батьки з вчителями не скаржилися (посміхається). Приміром, дев’ятий клас закінчив відмінником. Причому до 8-го класу вчився вдома, у Залізцях, а вже 8-й і 9 класи у львівському інтернаті, тобто, без батьківського нагляду.

Там вже така більш професійна кар’єра пішла. Навчаючись у 8-ому і 9 класах, ми грали в ДЮФЛУ, чемпіонат країни.

— У першості U-15 на чолі із тренером Олегом Родіним ви пробилися до фінальної пульки?

— Так, був такий фінал. Але ми посіли останнє восьме місце. Нам показали, над чим треба працювати.

— З дитинства грав правого захисника?

— Оборонця вже почав грати у Павла Олександровича Яковенко в Динамо. А в УФК-Карпати діяв на позиції правого півзахисника.

— Хто з твоїх однокласників в УФК-Карпати досяг успіхів у дорослому футболі?

— Максим Фещук, Руля Гук був воротарем у Шахтарі, Вова Федорів також грав на високому рівні, в Карпатах. Та я ніколи не жалкував, що не залишився у Львові, не спробував себе в Карпатах, а обрав Київ.

«Яковенко сам дисциплінований, вимагав порядку й від гравців»

— Павло Яковенко помітив тебе у тих фінальних матчах ДЮФЛУ?

— Не знаю, де запримітив, гадаю, він питав рекомендації тренерів. Запросив на збори, які якраз проводилися в Тернополі, недалеко від дому, там 30 кілометрів. Виходить, домашні стіни допомогли потрапити в академію Динамо.

— У Яковенко була мета зібрати у Києві талановитих хлопців саме 1985-го року народження з усього Союзу? Він марив цією Академією-1985?

— Не можу сказати, про що мріяв Яковенко. Гадаю, у нього була мета зібрати, готувати і створити команду, яка поступово, на кожному кроці досягатиме результатів. А у дорослому футболі, щоб ми себе вже закріпили.

Він дуже старався для нас, у нас були чудові умови. Ми їздили на різні турніри, представляли Україну. Вийшли в одну, другу фінальні частини, на одній бронзові нагороди завоювали. Думаю, ніхто не має нарікати на наш випуск.

— Ще б пак, Яковенко забрав у московського Спартака Алієва, із Білорусі привіз Мілевського. Зірковим був ваш 85-й? Ти з ким товаришував?

— З Ігорем Чучманом, він зі Львова, я з Тернопільської області, із Західної України, тож ми відразу знайшли спільну мову. Мешкали разом, зараз вже й кумами стали — стільки років знаємо один одного.

А ще відразу зійшлися із Сашею Максимовим, досі спілкуємося з двома Вовчиками — Польовим і Самборським. Загалом у нас дружня команда була, адже ми 24 години на добу разом були. Майже цілий рік, може, там днів на 10 відпускали  додому.

— Ти згадав про умови.

— Умови були шикарні. Пам’ятаю, мене запросили приїхати до Києва, роздивитися. Зрозуміло, без батьків аж у Київ, то далеко. Але щойно я приїхав і подивився на базу, як то кажуть щелепа впала, і я більше не хотів нікуди їхати. Таких умов взагалі ніде не було. Ще й якісь гроші нам платили, та не пам’ятаю вже скільки.

— За серйозні порушення штрафували чи відразу відраховували?

— На перший раз була серйозна розмова. І ми молоді пацани з першого, або максимум з другого разу розуміли, що більше так робити не можна. У нас і наставник був дисциплінований, цього ж Яковенко вимагав і від нас, щоб був порядок і в побуті, і на тренуваннях.

— Що то за команда Обухів, що стоїть на самому початку твоєї футбольної біографії? Адже ти переходив до структури Динамо?

— Ми, свої пацани і нам не було різниці, яка на нас форма. Нас заявили, щоб ми грали. Ось ми й бігали за Обухів, Борисфен, ми знали, що тренуємося і граємо однією командою, тож питань не виникало. Для нас головне турнір. Спочатку ми виступали на область, потім у другій лізі. А назва? То вже вирішувати тренерам і керівництву.

— У 2002 році ти дебютував за Динамо-2 у першій лізі, у сезоні-2002/2003 посів із Динамо-3 п’яте місце у групі А чемпіонату другої ліги, а з Динамо-2 у цьому ж сезоні ви виграли бронзові нагороди у першій лізі. Ти, 18-річний, відчував себе чемпіоном світу?

— Тоді ми виступали за Динамо (Київ) і це був такий клуб, що і в Динамо-2, і в Динамо-3 потрібно було ставити тільки максимальні задачі. Тільки перемога! Виходили вигравати кожен матч, а яке місце посідали, то відчуттів особливих не було.

— З якими тренерами ти працював у Динамо-2? З ким було цікаво і приємно, а з ким не вдавалося порозумітися?

— В принципі я в Динамо-2 тільки з Володимиром Івановичем Онищенко працював, і був у нього помічник Кондратов Віктор Іванович. Я вам так скажу, з яким би тренером я не працював, мені з будь-яким подобалося трудитися. І в Динамо2, і в Динамо-3, з Єськіним, і Нєвєровим також. Я намагався виконувати свої обов’язки, робити те, що поручали наставники. У мене ніяких конфліктів з жодним із них не було, я не можу пригадати такого. Завжди хотів і намагався брати від них корисне для себе, і зараз якраз буду виймати з мішечка ті знання, які накопичилися.

«Котельніков переконав, що Динамо-2 я вже переріс»

— На превеликий жаль, у 2002-му році помер Лобановський.

– Ми, хоча й були зовсім молодими, по 17 років, на собі відчули масштаб трагедії. Валерій Васильович підтримував Яковенко і наш спецклас, спостерігав за роботою нашої групи.

Не знаю, може збіг обставин, але після смерті Лобановського нас влітку зібрали і сказали, що спецклас розпускають. Всі розійшлися хто куди, хто в Динамо-3, хто в Динамо-2, хто додому поїхав шукати інше продовження кар’єри. Ми відчули це на собі.

— Вже під орудою Олексія Михайличенко Динамо продовжувало вигравати чемпіонати й Кубок країни. Ти ще був занадто молодий для основи?

— Брали кілька разів на тренування, але пробитися в основу шансів було мало.

— Матч першої ліги проти сумського Спартака-Горобини став для тебе останнім у футболці Динамо? Пам’ятаєш, у травні 2005-го ви виграли 2:1, ти 4 хвилини зіграв.

— Тоді я ще не знав, що то моя остання гра за Динамо. Влітку, вже після молодіжного чемпіонату світу в Голландії мене викликав Євген Петрович Котельніков і сказав просто: «Тобі 20 років, Динамо-2 ти вже переріс, треба рухатися далі». Але на той момент не думав, що ті весінні матчі у першій лізі будуть для мене останніми в Динамо.

— І ти сміливо вирушив до Ворскли. Із молодецькою усмішкою чи зі сльозами на очах?

— Звісно, було сумно, я провів у Динамо стільки років, рідний колектив, хлопці. Та нам було по 20 років, а зміна поколінь неминуча, приходять молодші, які повинні грати. І ми розуміли, що потрібно робити крок вперед, йти на підвищення, не застоюватися. А у Ворсклі була перспектива грати у вищій лізі!

Мене викликав той же Котельніков, сказав є можливість поїхати до Полтави. Причому не самому, а компанією: разом зі мною вирушили Денис Главіна, Ден Онищенко і Діма Бровкін. Там я потренувався кілька днів, і підписав повноцінний контракт. Для мене головною була перспектива росту.

— Досвідчений тренер Віктор Носов відразу поставив тебе в основу. Чим так сподобався?

— В принципі поставив через те, що створювалася нова команда, він молодих пацанів набирав і можна сказати, ми перші тури «з листа» грали. Плюс динамівська школа, певне, зіграла свою роль.

Але через кілька турів, він досвідченим оком побачив, що я не тягну. І потім вже потихеньку підводив мене до основи, вже наприкінці осені я став основним гравцем. А зразу не так гладенько було.

«На ЧС феєрив Алієв, а на ЧЄ ударною силою була команда»

— Із Ворскли ти почав викликатися до національної збірної України, проте найгучніших успіхів досяг з молодіжними командами. У 2006 році збірна U-21 на чолі з Олексієм Михайличенком стала віце-чемпіоном Європи.

— Відбірковий турнір до Євро ми ще за Павла Олександровича почали, Яковенко закладав базовий рівень команди. Під його керівництвом зіграли з датчанами і Казахстаном, і після цього він пішов. Прийшов Михайличенко, тренер, у якого я грав і в молодіжці, і потім він мене викликав до національної збірної. Гадаю, якби не Олексій Олександрович, то тих би викликів до національної команди й не було б, дуже вдячний йому за це.

А відбірковий турнір на Євро-2006 я розпочинав ще, виступаючи за Динамо, а на фінальну частину до Португалії їхав вже гравцем Ворскли.

— У відбірковій групі вас на шість очок випередила Данія, яка й посіла перше місце. Ви другі, при цьому двічі програли данцям. Засмутилися тоді?

— Звісно, після кожної поразки засмучуєшся. Але турнір був довгий, і після невдач стояло завдання зайняти друге місце, і через стикові матчі вийти на чемпіонат Європи.

— Коли дізналися, що у фінальній частині знову будете грати в одній групі з датчанами, хотіли реваншуватися?

— В принципі, такого особливого реваншу не прагнули, там швидкоплинний турнір: три матчі в групі і або далі граєш, або додому їдеш. Було завдання грати на максимум у кожній зустрічі, щоб вийти з групи.

— А загалом, склад нашої фінальної групи змусив нервувати — Данія з Бендтнером і Аггером, які вже тоді грали в Англії, Голландія з Хунтеларом, Італія з Кьєлліні?

— У нас підібралася гарна команда. І хоча там справді були такі серйозні команди і по складам, і по грі, ми, коли Бельгію в драматичному матчі обіграли і вийшли у фінальну пульку, їхали на Євро з надією, але розкуті. Планували просто показати свій рівень, побачити його на фоні таких суперників.

— Ви самі коли повірили, що обіграли Голландію у стартовому матчі — 2:1 завдяки голам Мілевського й Фоміна?

— Лише після фінального свистка. Але ми просто не могли зіграти погано: там, де ми грали (в містечку Агеда. — прим. ред.) був повний стадіон, жовто-сині прапори, тож ми грали як вдома. Всі на повну віддавалися, хотіли таким чином подякувати нашим вболівальникам в Португалії.

— Нічию 0:0 з Італією не втримали. А хто відповідав за Кьєлліні на 93-й хвилині?

— Так, нам у тому епізоді Кьєлліні забив, тоді програли. Та відразу забули поразку, ми грали від матчу до матчу, намагалися показати себе з найкращої сторони, тим більш, так вболівальники підтримували. Пропустили на 93-й, але відразу почали думати про наступний поєдинок.

— В якому ви обіграли датчан 2:1, і знову відзначилися Фомін та Мілевський. Це була ударна сила тієї збірної?

— Такий колектив підібрався, що будь-який з 23-х в заявці, був ударною силою. У нас саме команда — цією силою була. Фомін із Мілевським були лідерами в атаці, але всі намагалися працювати на команду.

— У півфіналі з сербами жодному з вас не вдалося забити з гри, зате у серії післяматчевих пенальті ви були влучнішими — 5:4? Пам’ятаєш, хто тоді забив переможний пеналь?

— Авжеж, Саша Максимов забив. Серби постійно, на всіх юніорських турнірах, є гарною командою. Там завжди футболісти в хороших клубах грають.

Можливо, в доданий час ми намагалися дотягнути до пенальті, знали, що у нас гарні воротарі, які можуть нас витягнути у фінал. Так і вийшло. Тоді тактичний хід Олексія Олександровича, він випустив Рибку, також зіграв важливу роль.

— Фінал ви безжально програли тим самим голландцям — 0:3. Виснажилися, бо не думали, що так далеко зайдете?

— Розумієте, ми вже потім збагнули... На мою думку, з Голландією у фіналі — це була найкраща наша гра на цьому турнірі. Саме гра, а не результат. А результат виявився не такий, майстерності не вистачило, досвіду таких матчів. У Хунтелаара два моментами було і він їх забив. А ми не реалізували свої моменти. Такі гравці, як Хунтелаар, відразу карають за помилки.

Плюс у голландців присутній менталітет переможців, а для нас фінал — це вже досягнення. У нас в підсвідомості було, що ми вийшли у фінал, вже герої. Хоч і зробили все, але цього настрою трохи не вистачило. Хоча потрібно було знайти в собі резерви, щоб виграти золото.

— Всі пам’ятають ту вашу срібну команду, а ось про виступ на чемпіонаті світу U-20 роком раніше згадують мало. Хоча він не менш гідний уваги, його виграла Аргентина, з Мессі у складі, який до того ж став кращим бомбардиром — 6 м’ячів. Розкажеш?

— Насамперед, треба відзначити, що вперше в житті поїхали на такі змагання. У нас в групі були Панама, Китай і Туреччина. Виграли у панамці — 3:1, потім програли азіатам 2:3 та розійшлися внічию з турками — 2:2.

Там феєрив Саша Алієв (забив 5 голів і розділив друге місце у списку найвлучніших із іспанцем Фернандо Льоренте. — прим. ред.). Ще два м’ячі забили Максим Фещук і Дмитро Воробей.

— Із чотирма очками ви посіли друге місце у групі, першим був Китай — 9 балів.

— Так, ми вийшли з групи і потрапили в 1/8 фіналу на Нігерію, де грали Обі Мікель, Тайво. Програли — 0:1, Тайво забив курйозний гол. Вилетіли з чемпіонату світу і особливого задоволення той результат не приніс. Зате подивилися, як і що, все ж таки такі команди виступали.

— Григорій, багато з тих твоїх партнерів по збірних України так і не зробив хорошої кар’єри. У той же час, дивлячись зараз на Пятова, Чигринського, Фоміна, Михалика, не здається, що зарано ти завершив грати?

— Кожен приймає рішення, коли рухатися далі, а коли вже варто зупинитися. Я бажаю хлопцям здоров’я і удачі, щоб вони продовжували свої кар’єри якомога довше. Я ж прийняв таке рішення і, чесно кажучи, не дивився, хто ще грає, а хто вже ні.

«За договірні матчі потрібно саджати за грати»

— Григорій, останнім часом ти часто грав за дубль Зорі в чемпіонаті U-21. Досвідченим людям притаманно згадувати: «ось у наш час все було інакше». Сьогоднішня молодь — юніори, дублери — дуже відрізняються від твого покоління 17-18-річних?

— Я тоді був молодим, і не можу порівнювати з тим, що зараз, сильно відрізняється чи ні. Талановиті футболісти, які хочуть чогось досягти, вони однаково себе ведуть завжди, ставлять перед собою найвищі цілі і не розмінюються на дрібниці.

— Ставки і букмекери у нашому молодіжному футболі — це справді епідемія, як каже Баранка, чи поодинокі випадки? Ти ж нещодавно варився у цьому турнірі.

— Я не знаю за другі клуби, але після того інциденту у Зорі, коли відрахували гравців, такої хвороби у нас вже немає. Я грав матчі за дубль, і не було помітно нічого такого.

Та звісно, це як кажуть чума, яка нищить не тільки футбол, а й футболістів. Вони вже на першому, початковому  етапі становлення гублять себе і закінчують, не починаючи.

— І як боротися?

— Закон прийняли, але мені здається, якщо посадити кількох, тільки тоді люди стануть замислюватися. Поки не буде кримінальної відповідальності, здається, ніхто завчасно не буде думати про наслідки.

— Щоб ти порадив нинішнім молодим талантам: як себе правильно поводити на полі, у побуті? Які помилки не потрібно скоювати, а що навпаки треба робити?

— Порада така банальна, але треба справді, насамперед, любити футбол, а не себе у футболі. Спочатку чимось пожертвувати, щоб досягти максимальних результатів. Жити й грати так, щоб потім бути чесним перед собою, що ти зробив все, аби вийти на якийсь хороший рівень.

"Золотий талант України"